Унія

Тут, бiля кордонiв Дикопiлля, на подорожнiх чатували не лише закрижанiлi чорти i неприкаянi душi. Годину тому вони зустрiли роз’iзд чигиринських. Розвiдники сказали, що перед свiтанком за Насташиною балкою бачили комонних. Чужих, але не татар. Наздогнати не вийшло, тi були далеко. Та й гнали немилосердно, наче тiкали вiд прудкого жаху.

До писаря пiд’iхав десятник.

– Там ворони, – показав вiн на пiвнiч.

Писар кивнув, махнув нагайкою. До оболоння, над яким кружляли чорнi цятки, виявилося не близько. Довелося долати рiчку – обмiлiлу, вкриту нерiвною кригою – та об’iхати мочари.

Пси, яких пустили попереду, пiдняли двох бiлякiв, погнали iх полем, вiдтак повернулися до служби i дiловито обгавкали ворон. Тi пiднялися злою зграею, закаркали на все пустелище.

Подiбне до того, що вiдкрилося за рiдким чагарником, Виговський бачив не вперше. Розiрванi звiротою людськi тiла, розкиданi шматки плотi й одягу.

– Вовки, – визначив десятник, перевернув алебардою одне з тiл, принюхався. – Вночi, а може, й учора.

– Законники, – Зорка, що iхав по лiву руку вiд писаря, побачив на роздертому одязi хрести.

Чиясь вправна рука пообшивала iх дрiбним бiсером.

– Схимники? – десятник злiз з коня, придивився ближче. – Але ж у свитках та кожухах, не в мантiях.

– Певно скитськi, – припустив молодий козак. – Ризи вони лише на свята одягають.

– Тут е скит? – Виговський подивився на пагорби, що заступали обрiй.

– Там далi, – махнув на схiд козак. – Минулого року монасi в землянки сiли.

– І що вони тут робили? – й далi дивувався десятник.

– Тут нi дороги, нi житла.

– Може заблукали, – син трактирника широко перехрестився, також зiстрибнув на землю, пiдняв зачеплену за кущ торбу, розв’язав i заглянув у неi. – Хлiба мали i двi морквини.

– Маемо чим могилу вирити? – писар дивився на небо, намагаючись визначити час; дарма, хмари не давали побачити висоту сонця.

– Ножами рити будемо, – сказав десятник i першим взявся за роботу.

Мерзла земля не давалася до скорботноi справи. Козаки рили мовчки, пiд воронячий гамiр та шелестiння вiтру.

Не лише ножi, але й алебарди стали в пригодi. Хтось пробував й шаблею, але його зупинили. Могила вийшла мiлкою, ледь знайшли кiлька каменiв, аби покласти зверху. Коли загiн Виговського повернувся на сенаторський слiд, сiрiсть почала густiшати, посипався дрiбний снiг.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.