Степовий вовк

Я шкодував за теперiшнiм, за сьогоднiшнiм, за цими незчисленними годинами й днями, якi я втратив, просто перетерпiв, якi нiчим мене не обдарували i не вразили. Але, хвалити Бога, бували й винятки, часом, хоч i рiдко, траплялися години, що несли менi щедрi дарунки, сколихували до глибини мою душу, розтрощували мури й виводили мене, заблудлого, назад до живого серця свiту. Засмучений, а проте глибоко схвильований, я спробував згадати, коли востанне переживав таке. Це було на концертi, грали чудову старовинну рiч, i пiсля двох тактiв пiано, виконаних на дерев’яному духовому iнструментi, несподiвано вiдчинилися дверi потойбiчного свiту, я перелетiв небо й побачив Бога за роботою, вiдчув солодкий бiль – i вже не боронився нi вiд чого в свiтi, не боявся нiчого в свiтi, все приймав i всьому вiддавав свое серце.

Щастя тривало недовго, може, з чверть години, але воно повернулося до мене вночi увi снi й вiдтодi вряди-годи потай осявало моi порожнi днi. Інколи я хвилину чи двi чiтко бачив немов золотий, Божистий слiд, який проходив через мое життя. Здебiльшого вiн був засипаний грубим шаром багна й куряви, але часом спалахував золотими iскрами, i здавалося, що вiн нiколи бiльше не зникне. Проте невдовзi вiн знову безслiдно зникав. Якось уночi, лежачи без сну, я раптом почав проказувати вiршi, надто гарнi й дивовижнi, щоб менi спало на думку iх записати, а вранцi я iх уже не пам’ятав; i все ж таки вони десь зберiгаються в менi, наче тверде ядро горiха в старiй ненадiйнiй шкаралупi. Іншим разом щастя навiдувало мене, коли я читав якогось поета, коли розмiрковував над Декартом, Паскалем, а якось воно знов спалахнуло й згубило свiй золотий слiд далеко в небi, коли я був у своеi коханоi. Ох, важко знаходити цей Божистий слiд у життi, яким ми живемо, в нашу добу, таку вдоволену, таку мiщанську, таку бездуховну добу, серед цiеi архiтектури, цього дiлового свiту, серед цiеi полiтики й цих людей! Як же менi не бути степовим вовком, жалюгiдним пустельником серед цього свiту, коли я не можу дiлити з ним жодноi його мети, i жодна його радiсть мене не зачiпае! Я не можу довго всидiти анi в театрi, анi в кiно, майже не читаю газет i рiдко коли сучасну книжку, не можу зрозумiти, якоi втiхи й радостi шукають люди в переповнених вокзалах, готелях i кав’ярнях, пiд чадну набридливу музику, в барах, вар’ете розкiшних мiст, на всесвiтнiх виставках, на карнавальних гуляннях, на лекцiях для тих, хто прагне освiти, i на великих стадiонах.