Степовий вовк

Невже Європа теж стане така? Чи вона вже ступила на цей шлях? Чи ми, давнi знавцi й шанувальники колишньоi Європи, колишньоi справжньоi музики, колишньоi справжньоi поезii, не стали просто мiзерною купкою немудрих, сумних, схибнутих невротикiв, яких завтра висмiють i забудуть? Чи те, що ми звемо культурою, що ми звемо духом, душею, що для нас гарне й святе, – тiльки примара? Може, воно вже давно померло, i лише ми, кiлька дурнiв, вважаемо його ще справжнiм i живим? Чи, може, воно нiколи й не було справжнiм i живим? Може, все те, що хвилюе нас, дурнiв, завжди було тiльки фантомом?

Я знов опинився в старому кварталi мiста, де в сiрiй сутiнi примарно мрiла маленька сiра церква.

І раптом згадав свою вечiрню пригоду, загадковi дверi з готичною аркою, загадкову таблицю над ними i свiтлянi лiтери, якi глузливо витанцьовували на нiй. Що ж вони говорили? «Вхiд не для всiх». А потiм: «Тiльки для божевiльних». Я уважно приглянувся до старого муру навпроти, бажаючи в душi, щоб знов почалося те диво, щоб напис запросив, а дверi впустили мене, божевiльного, досередини. Може, за ними було те, чого я шукав, може, там виконували мою музику?

Темний мур, повитий густими сутiнками, заглиблений у своi думки, байдуже дивився на мене. Нiде не видно було нi дверей, нi готичноi арки, тiльки рiвна, без жодного отвору стiна. Усмiхаючись, я рушив далi вуличкою i приязно кивнув головою стiнi: «Спи спокiйно, я не будитиму тебе. Настане час, коли тебе розвалять чи облiплять жадiбними рекламами фiрм.

Але поки що ти стоiш, все ще гарна й тиха, i подобаешся менi».

З темного провалля вулички, перелякавши мене, просто перед моiм носом вигулькнув якийсь чоловiк, самiтний пiзнiй перехожий, що, мабуть, повертався додому. Вiн був у кашкетi й синiй куртцi, на плечi нiс плакат на довгiй жердинi, а перед собою на ремiнцi – скриньку без вiка, як продавцi на ярмарку. Вiн стомлено плентався передi мною. Якби вiн був озирнувся, я привiтався б iз ним i запропонував би йому цигарку. Коли ми дiйшли до найближчого лiхтаря, я спробував прочитати, що написано на його прапорi – червоному плакатi, – але жердина хиталася в такт його крокам, i лiтери стрибали в мене перед очима.

Я гукнув чоловiка й попросив, щоб вiн показав свiй плакат. Чоловiк спинився, трохи пiдняв жердину, щоб вирiвняти плакат, i я змiг прочитати нерiвний, хисткий напис:

АНАРХІСТСЬКА ВЕЧІРНЯ РОЗВАГА!

МАГІЧНИЙ ТЕАТР!

ВХІД НЕ ДЛЯ ВС…с

– Саме вас я й шукав! – радiсно вигукнув я.