Зачарована Десна

Так, я лежав так же, як i ви. В менi трiпотiла кожна клiтиночка. На якусь мить я показався собi манесеньким, як дитина, i згадав свою маму. Потiм я оглянувся на вас. Але що я подумав, я скажу потiм.

Свiт дивиться на нас, як на свiй единий порятунок. І кожна крапля пролитоi ними нашоi кровi падае на чашу терезiв свiтовоi iсторii, як дорогоцiнне щось, i ви розумiете мене. Обдертi i паленi, вигнанi з домiв i розлученi з родинами, безсоннi i втомленi несемо ми труд i щоденний страх боiв i вiримо, що нiколи не здолати нас Гiтлеру, як тьмi не здолати свiтла.

Оце почуття глибокоi подяки, почуття надзвичайностi людського та великого i величного прояву нашого духу, нашоi великоi iдеi рiвностi i братерства людей – це не тiльки не зiтреться уже в свiдомостi людей, що вирвуться нами з фашистського ярма, нi, це житиме уже в вiках, як вiчний i невгасимий Ленiнiв огонь дружби i братерства. Свiтло поборюе тьму. Свiтло поборюе тьму, товаришi.

– Ви подивились на нас…

– Так, я подивився на вас, i менi стало вас так жалько, ви лежали такi умученi, такi сердешнi.

Невже, думаю, так i вмерти вам у ямах. Ви лежали такi умученi, такi жалюгiднi у цьому пеклi. І нi один з вас не побiг назад. Та й куди бiгти. І я зрозумiв, що вже одне лежання в цьому пеклi е героiзм, але те, що тримало вас там, де нiхто б не влежав i десяти хвилин, це було щось бiльше, це горда наша жертва, це прояв нашого великого невмирущого духу, це сила епохи, якщо хочете, хоча i не усвiдомлена вами. І раптом я просiяв. Гордiсть i радiсть наповнили мене. І я побачив у вас героiв. Тодi я забув про все на свiтi, про смерть i про свою рану, про бомби i мiни. Я встав i крикнув вам. Я зрозумiв.

– А я думав, що ви сказились, товаришу командир. Ви смiялися. Та, думаю, хоч i скажений, а бiгти треба, раз уже всi зiрвались. Та й собi побiг, – додав Топчiй. – Тiльки пiднявся i пробiг крокiв десять, а мiна як трахне туди, де я лежав. Ну, думаю, значить, вперед.

– Ось я тебе пожартую, ледацюго.

– А я що? Я нiчого цього не думаю, – сказав Топчiй, боець з орденом Червоноi Зiрки.

 – Менi хочеться додому – на Подiлля. За це я знаю, що зробив би. От уже пiвсотнi фрiцiв нащолкав.

– Да. Та це лише особисте. А ти думаеш, менi не хочеться до Киева. Душа кров'ю обливаеться, як подумаю про батькiв. Та це особисте, законне i природне. Але я хотiв би, щоб ви знали, що за спиною нашого особистого яке величне – загальнолюдське. Це i е те, що помагае менi одриватися од землi пiд градом мiн.