Зачарована Десна

Все пояснюють. Забирають у нього корову.

– Ну що ж? Це не наш брат. Вiн прийшов брать, а не давать. Раз уже вiн завойовник, значить, його право.

Страшеннi дiла роблять на Украiнi. Страшеннi дiла. Уже знищено багато мiльйонiв людей, а скiльки вимре од голоду, од снарядiв, од бомб i розстрiлiв, одному Богу вiдомо.

Лавру Печерську зiрвано мiнами. «Зачем она?» Будуть мстить украiнському народу слiдчi з трибуналiв, будуть мстить всьому народу. Уже мстять.

1/VI[19]42

Поговорив сьогоднi з Крижанiвським, полiтав думками понад бiдною Украiною, i так менi стало сумно, так тужно, що й сказати собi не можу.

«Ми загинули, пропали ми», – оцi слова тисяч наших бiдних батькiв i братiв, що вже загинули чи загибають, лунають у моiй душi, мов похоронний дзвiн.

А понад всiм цим думки – що не тiльки нiкому нiчого не буде прощено, а (нрзб) скiльки нещасних, обездолених мученикiв чи темних недоумкiв, спантеличених повним провалом початку вiйни, скiльки iх, битих, палених, стрiляних, зневажених, буде бито, зневажено, карано по недорозвиненостi людських вiдношень, i злу, i поганому нашому бездушному вихованню.

Сьогоднi знову ночував у с Лавах. Удень налетiла дев'ятка бомбардувальникiв i погромила трохи Валуйки. Двi пожежi – до неба. Уночi почалося знову. Кидали освiтлювальнi апарати на парашутах. І бомбили. Сильно дiяла наша зенiтна артилерiя. З Лав ця картина видна була вся до двох годин ночi. А нiч була 31-V така тиха, тепла, мiсячна, зоряна, що краще й нема нiчого в свiтi.

Що робиться в нашому прекрасному свiтi? Що заподiяли свiту бездарнi нiмцi? Недарма я завжди почував до них антипатiю, як до духовних злиднiв.

1/VI [19]42

Дiалог.

– Дозвольте. Адже я хоча й дуже молода ще, але проте я – женщина.

– Я бачу. Мало того, що ви молода жiнка, ви погано вихована молода жiнка.

– А чому ж ви мене не виховали кращою, якщо вже вам не подобаеться наше виховання i ви так красиво i гордо про це заявляете скрiзь? Я вас питаю, чому ви нас так погано виховали? Чому вашi батьки виховали вас гарно, а ви нас – погано? Ага, мовчите.

Пiдiбгали хвоста! Сволота стара.

Професор слухав цей брутальний випад i мовчав. Вiн не був ображений. Вiн почував, що тут е доля якоiсь правди. Але вiн не здавався.

– Так, ви правi. Ми дiйсно зробили помилку i великий непростимий грiх, що виховали з вас купу грубiянiв i духовних потвор. Це наша провина. Але я прошу вас, проте, знати, що ми дуже страждаемо i мучимося, дивлячись на своi помилки.