Зачарована Десна

Я робив для ВУФКУ плакати i часто туди заходив».

Тут що не речення, то реальна констатацiя невтiшноi екзистенцii украiнськоi культури, але, як не дивно, спостерiгаеться пiдсвiдома пiдмiна мотивiв. Тепер уже вiдомо, в результатi чого Довженко опинився в обiймах ВУФКУ – через хворобу Варвари Семенiвни Довженко, дружини художника. Загальновiдомий i низький рiвень «освiтянства», й особливий штиб культури пролетарських рекрутiв у ряди нацiональноi iнтелiгенцii. Мене ж у цьому фрагментi зацiкавили двi речi: по-перше, ключове визначення «маленьким», по-друге, слова, якi пiдкреслив червоним олiвцем Павло Григорович (чималою мiрою вони стосувалися й поета).

Художник Довженко знав собi цiну й був незадоволений своiм непевним становищем (цей стан його не полишатиме до самоi смертi). Але це становище («вважали мене маленьким») вiн ладен був пояснити бездарнiстю оточення, середовищем. А тим часом бездарне, сiре середовище формували цiлеспрямовано, намагалися все живе й велике загнати в ту кошару, аби всi були однаково сiрi й сповiдували одну вiру.

От за таких умов i Павло Григорович, i Олександр Петрович стали перед однiею i тiею ж моторошною проблемою: «Я не знав, куди подiтися, але вiдчував, що так далi жити не можна».

Особливо – видатним митцям.

Цивiлiзованому суспiльству вдалося трансформувати цей конфлiкт, i ми читаемо в уже цитованого Е. Фромма: «Йтиметься про пристрасне прагнення слави. Якщо сенс життя став сумнiвним («Я не знав, куди подiтися…»), якщо стосунки з iншими й iз самим собою не дають упевненостi («вважали мене маленьким…»), то слава стае одним iз засобiв, якi здатнi позбавити людину сумнiвiв…Якщо iм'я людини вiдоме сучасникам, i вона може сподiватися, що так буде завжди, ii життя набувае змiсту i значення, вже завдяки ii вiдображенню в свiдомостi iнших».

У листах до заступника Голови Раднаркому УРСР Ф. А. Редька особливо вiдчуваеться внутрiшнiй дискомфорт уславленого митця, котрий увiйшов у смугу розладу в «стосунках з iншими». І, природно, намагаеться спертися на власне iм'я, на свою славу.

«Що я можу робити, Ви самi знаете. Я страшенно завидую Бажану i Корнiйчуку, що вони в редакцii «За Радянську Украiну». Я мiг би там працювати». А в iншому листi до того ж таки Редька О. П. Довженко пише: «З Бажаном у мене не вийшло. Вiн великий чин. Крiм того, я його безперечно стiсняю, як безпартiйний. Я примушений був звiльнити його од своеi присутностi. Вiн, подiбно Лiнiйчуку (директор Киiвськоi кiностудii i недруг режисера. – P. K.