Зачарована Десна

), обсадив свою редакцiю людьми, що через них нiхто не посмiе йому нi в чому закинути. Зi студii мене вже, напевно, або вже звiльнили, або звiльнять. Я не жалiю…» (ЦДАМЛМ Украiни. – Ф. 2. – Оп. І. – Од. зб. 3. – Арк. 1—2; там же, арк. 3).

Хотiлося б усiх зрозумiти. Час був гранично кризовий, i мотивацii вчинкiв та поривань людини за таких обставин могли бути вiдповiдно непростими. Я знаю про дружнi стосунки Бажана з Довженком, першу Бажанову монографiю про Довженка (1930). Повоеннi приязнi взаемини були, напевно, зiпсутi випадом Бажана на II з'iздi письменникiв Украiни.

Але про це далi. Спробую лише пролити додаткове свiтло на згадуваний у листi Олександра Петровича епiзод зi вступом до партii i вiдвертою неприязню до М. П. Бажана часiв вiйни. С. М. Журахович, якого я познайомив з листами, заперечуе Довженкову версiю: «Я працював якраз у газетi «За Радянську Украiну» вiд самого початку ii створення. Стосунки з полковим комiсаром Бажаном були напрочуд неуставнi – людськi. Микола Платонович нiяк себе не видiляв. Працювалось дуже добре, хоч було надзвичайно важко. Щодо партiйностi – такого питання взагалi не iснувало. Безпартiйними в газетi були С. Воскрекасенко, П. Самченко, А. Шиян, Д. Гринько та й Андрiй Малишко був тодi лише кандидатом… Лист схильний пояснити настроевiстю Олександра Петровича – вiн уже до нас приiхав увесь напружений, нервово виснажений, що на той час легко можна було зрозумiти».

Оцi деталi потаемноi бiографii потребують дослiдження в розмаiтих площинах – психологiчнiй, морально-фiлософськiй, iсторико-джерелознавчiй, мистецтвознавчiй.

Психологiчний ключ Е. Фромма дае рентгенограму людськоi душi, висвiтлюе те потаемне, що керуе суперечливими мотивами й оцiнками, де щирiсть можлива зi «шлаками»… Існуе ще один погляд на проблему слави, вiн належить Альберовi Камю: «Кожен митець, що хоче бути в суспiльствi знаменитий, мусить знати, що знаменитий буде не вiн, а хтось iнший iз його iм'ям. Вiн урештi-решт вiд нього вислизне i, можливо, колись уб'е в ньому справжнього митця». Не випадково саме цi слова Василь Стус узяв епiграфом до згадуваноi працi «Феномен доби. Сходження на Голгофу слави». В обох випадках – П. Г. Тичини й О. П. Довженка – йдеться про вразливу душу митця, та ще украiнського видатного художника, та в умовах тотальноi вiйни, та в краiнi з вiковими традицiями деспотii.