Зачарована Десна

Написати i не забути чи ввести в сценарiй характерного, твердого i замкненого, як горiх, чотирнадцятилiтнього хлопця – сина партизана, що був блискучим розвiдником i знищив багато ворогiв. Вiн не любить оповiдати, а батько вважае його придуркуватим. Щось у манерах схоже на малого Мишка Запорожця (опов. Косарика).

Вилiзали дiти з погребiв i землянок, блiдi i жовтi, вони зразу ж слiпли, дивлячись на снiги. Вони довгi часи не бачили свiту.

Нiмецькi офiцери – скоти i мерзотники як на пiдбiр. Вони огиднiшi од своiх хамiв-солдатiв.

На мене находить такий восторг, така сила, що коли б я могла, я зробилась би невидимою птицею, я полетiла б на фронт i клювала б ворогу очi, рвала б його кiгтями, била б його крилами, лякала б його страшним своiм криком.

Як гнали корiв на схiд. Як умирали дорогоцiннi корови i як плакали над ними баби, як плакала i голосила тiтка Уляна, згадуючи, як вона пестила корову, мила ii i готувала до виставки.

Село. П'ятдесят домiв палае. Двi тисячi трупу, i в льоху одна-однiсiнька забита жiнка.

Полковник Байда спиняе бiйцiв, що впали в панiку перед танками, револьвером i матом. Бiйцi нарештi спиняються i вiдступають од Байди, подаються назад, i в очах iх свiтиться жах, i злоба, i темна боязнь смертi. О смерте наша, чому не можна забути про тебе до останньоi митi, чому?

Горить село. Зима. Вiдчиняються дверi. Вибiгае напiвгола, боса дiвчина зi страшним криком з хати i бiжить вулицею на поле.

Дощенту спалене село. Серед руiн i попелу скелети. Це родина, i лише одна дiвчинка вилiзла живою з льоху. Припадае вона до материних кiсток i промовляе: «І шумить, i гуде, дрiбен дощик iде». Або з Шевченка.

У колгоспi пiд час важкоi скрути, полону, розстрiлiв, грабункiв i всього, що принесла гiтлерiвщина.

Левко Цар – якi страждання, яка пекельна мука… А ще й подумати, що прийдуть нашi i найдеться i в нас молодчик не один, не розiбравшись нi в чому i нi в кому й нiчому не вiрячи, почне знущатися надi мною, слугою, мовляв, Гiтлера.

А як же утечеш? Не вистачило б чамайданiв на всi на тридцять мiльйонiв.

Буде бито. Буде багато-багато горя.

– А чи ж виживе народ, чи, мо', загине ввесь?

– Виживе, а як i на що буде здатний, Бог один зна. Такоi жертви i втрат страшних i величезних iще не знав нiхто у свiтi.