Зачарована Десна

Везе отак жiнка дiток у саночках з Харкова до села. До дiтей – а дiти замерзли.

Полоненi – це люде, що втратили людську подобу. Їм кидають дохлих коней. Вони iх розривають зубами. Тиф.

Нiчого. Все одно нi один фашист звiдси живим не вийде.

В Липовецькому районi гiтлерiвцi розстрiляли 480 душевнохворих у лiкарнi.

В селi нiхто на зборах не мiг бути обраним у президiю. Нiхто не згодився бути старостою. Призначили полоумного.

Нiмцi переконують всiх, що вони прийшли остаточно.

Кличка «Іван» для всiх.

Нiмцi грабують одне село i роздають другому.

Влада: староста села, старшина колгоспу, полiцiя.

Повертаються куркулi.

Прийшов Жеривiл.

Категорii працюючих:

1) од почуття страху,

2) добровiльно, ворожi нам елементи.

Нiмець:

– Кажи: ти за кого – за Гiтлера чи за Сталiна?

– Хоть убийте мене, я за Сталiна! – одповiла жiнка.

Нацiоналiст запропонував жiнцi пiсля зборiв заспiвати украiнську пiсню.

– Іди ти к чортовiй матерi.

У мене муж у Краснiй Армii десь бореться i дiти пухнуть з голоду, а тобi пiсень хочеться […]

Баба Вiвдя: «Кажуть, у Єрусалимi одкрилась дiрка в небi i звiдти голос Божий, неначе по радiо, щодня каже: «Молiтесь хоч раз у день, i тодi буде щастя i погинуть нiмцi».

На конференцii вчителiв у Томашкiвцi було сказано, що вчителi, народженi по сiмнадцятiм роцi, мусять усi хреститися. У Нiкополi всiх учителiв пiп окропив святою водою.

Зайшли фашисти у двiр до колгоспника Затуливiтра i, замкнувши хату, спалили всю родину.

Молодих мужчин уже мобiлiзують нiби для вiйни проти Англii.

Два поранених бiйцi, блукаючи в кровi i горi, зайшли чи, мо', залiзли рачки через леваду i городи до одноi староi жiнки переховатися од смертi й води напитись. Та там i залишились. Напоiла, нагодувала, i рани обмила, i чистими хустками перев'язала чи, мо', порiзавши сорочку, що приготувала на смерть. Приходили часом сусiдки.

Одна глечик молока, друга крашанок десяток, третя сала чи ще чогось, а четверта – вiдьма, шасть до управи, до старости, та й виказала всiх. З'явились нiмцi.

– Що за люди?

– Сини моi.

– Брешеш?

– Як то брешу? Хiба ж iх не двох виряджала до Червоноi Армii? Не трогайте. Це ж бо моi дiти.

– Ваша мати?

– Так. Мати, правда. Наша рiдна ненька.

– Брешеш, комiсаре.

Та за зброю. Стала мати перед дiтьми, обох затулила.