Зачарована Десна

Потiм вони обнялися i душили один одного через дрiт, i полонений не одпускав вартового, щоб той його не застрелив. А трохи далi полоненi, збившись у страшну брудну купу, спiвали «Ой закувала та сива зозуля».

Про що говорили вони? Про владу. Про соцiалiзм, про колгосп. Про Гiтлера, про iсторiю, про Богдана, про Мазепу, про все. Це символiчна одвiчна картина: многосотлiтнiй двобiй двох украiнцiв, ожорсточених од довгоi важкоi, тернистоi дороги. Про Сибiр.

Може бути вартовий галичанин, чи гетьманець, чи, може, просто селянин з одного ж таки села.

Розмова може вестися на загальних i на крупних планах: голова i дрiт, голова i дрiт, i кров, i блиск очей i зубiв у темрявi, i дрiт терновий обвивае голову i вгрузае шипами в чоло, i кров з чола капле, i бiль, i ненависть, i пристрасть.

Може, по сюжету, вартового пiдiслали для того, щоб вiн щось вивiдав у полоненого пiсля допиту. Абсолютно вiрно. На допитi партизан назвав себе начальником партизанського загону, одмовившись давати пояснення. Оце вiн ночуе у таборi, завтра його розстрiляють, i це остання спроба Гусака чи Персистого вислужитися перед нiмецьким начальством.

Так iх ранком i найшли обох, вони були мертвi – в обiймах, обкрученi дротом.

Написати, що розмовляли i душили вони один одного тихо, пошепки, щоб не дати нiкому пiдiйти. Тихо! Вони говорили про Тимошенка, i коли провокатор сказав, що Тимошенко перейшов на бiк нiмцiв, партизан ударив його:

– Брешеш ти, таку твою мать!

– Не брешу, сам чув по радiо!

Коли вартовий чув десь шелест, чи що, вiн стрiляв з автомата в небо.

– Стрiляете в небо, тiнi своеi боiтеся, боягузи, злодii! – шипiв партизан.

– Стрiляем, коли хочем. Є чим стрiляти.

– Батьку своему скажи дурному, продажна душа!

«І блiдий мiсяць на ту пору з-за хмари де-де виглядав, неначе човен в синiм морi, то виринав, то потопав».

Люди як конi, як тяглова сила – це характерне явище, i його обов'язково треба подати в сценарii.

Левко Цар: «Я не людина вже. Я кiнь. Дурний, дурний, колись я лаяв вихiдний радянський день.

А зараз, у нiмецьку недiлю, ми возимо нiмецьку зброю на собi, i православний украiнський пан-отець наш труд благословляе. Ганьба, ганьба! О, ганьба!»

Про що ще говорили коло дроту? Про Левчиху. Про труп ii, сердешноi, що тут лежав ось недалеко з картоплею у горщику малому, i трошки хлiба й сала, що несла була небога за дрота кинути голодним бранцям на нашiй, не своiй землi.

– Ти вбив, гадюко? Подай-но хлiб. Я iсти хочу.