Зачарована Десна

Не забудуть вже мене живi, i житиму я… Бiдна тiтко Левчихо, спасибi вам за хлiб… Подай хлiб, я його не буду iсти. Я поцiлую його.

– А болячки. Ух, як я ненавиджу тебе! Кажи, де партизани?

– Ти мертвяк нiмецький.

«Ой повiй, повiй, та буйнесенький вiтре, та й понад морем. Та й винеси нас iз кайданiв, з неволi в чистее поле…»

2/IV

Сьогоднi, як i вчора, як i завтра, всi газети переповнено описанням таких жорстоких фактiв, таких нелюдських вчинкiв ворогiв наших, таким жахом людських страждань, що надлюдське горе уже давно перелилося через край в кожнiй людськiй душi i вже не сприймаеться почуттям, не викликае навiть гнiву, а лише звичний рефлекс огиди чи обурення.

І коли б ми були Дантами i Мiкеланджелами, нiчого б не змiнилося. Те, що робиться, не вмiщаеться нинi нi в одну душу i вмiститися не може.

У газетах злива нарисiв про це ж таки, про кров i смерть. І iх, мо', не всi вже й читають. Вони, цi оповiдання, подiбнi одне до одного, як крики людського болю, чи зойки людського вiдчаю, чи стогони розпачу.

Є загроза, що пiсля вiйни з'явиться письменницька пошесть, особливо багато письменникiв з'явиться серед наших квартирантiв, що наб'ють собi руку на нарисах. І, може, зараз уже слiд продумати дальшi шляхи нашоi лiтератури.

Народ не хотiтиме чтива про вiйну побутово-описового. Народу треба показати його зсередини, в його стражданнях, в його сумнiвах, в його боротьбi, оновленнi, i показати йому шлях i перспективи. Народ треба возвеличити, й заспокоiти, i виховувати в добрi, бо зла випало на його долю стiльки на одне поколiння, що вистачило б i на десять колiн.

Щоби вправи в жорстокостi, в злi i горi не ожесточили його душу, не притупили ii, i щоб радiсть перемоги не приспала його пильнiсть, не заколисала в самозакоханостi молодцiв од пера, i стола, i кабiнету, i щоб не забув вiн своiх помилок, i не втратив оптимiзму, i не впав в оптимiзм самозакоханих провiнцiалiв i застольних промовцiв. А найголовнiше, щоб наша трибуна перестала нарештi бути завороженим гоголiвським мiсцем, на якому трава не росте, а росте щось часом таке, що й чорт не розбере.

– Що це ви пишете, що фотографуете?

– Занотовуемо, увiчнюемо всi вашi страждання i трупи спалених, порубаних i мерзлих дiтей i сестер ваших.

– Вони ж гидкi й страшнi.

– Вони страшнi. Який вiдчай i жах пережили вони од розпроклятих отих катiв. Запишемо i намалюемо картини.

– Еге. Мо', не треба. Забути б, мо'? Хiба мерцiв повернеш? А жити ж треба не спогадами жаху. Забуть.