Зачарована Десна

І твое. Як вони дивувалися одне одному. Як у iх були широко розчиненi очi. І як вони вдивлялися одне в одного i за всю нiч нi на хвилинку не звели один з одного очей. Як вони находили одне в одному щось дивне i чарiвне, якiсь чарiвнi вiдкриття, як пройшла у них несмiливiсть i як кожен з них почував у собi силу любовi, i гордiсть володiння, i подяку нiжну. То iм здавалося, що вони знають одне одного уже давно-давно до краю, то нiби раптом неждана новизна зустрiчi починала хвилювати iхнi груди, а над усiм цим стояли дiйснiсть i страшна необхiднiсть.

Гримiли гармати, i чути було плач i виття псiв. Поцiлуй менi груди. Чуеш, ревуть гармати… Не забудеш мене? Милий мiй! Мила моя! Мiй коханий. Моя кохана. Менi вже не страшно. І менi нi – я чую в собi велетенську силу. Коли б ми були чоловiком i жiнкою, ми нiколи б не сказали одне одному поганого слова. Да? Да.

Ти найдеш мене? Да? Да. Чи ти умреш? Я тебе не забуду. Іди до мене, iди.

Неначе зiйшлися столiття чистоi, простоi, народноi любовi, що сiе дiтей на нашiй землi, i столiття трагiчних прощань украiнськоi дiвчини, оспiваноi в численних пiснях.

Скажи, що я гарна. А я? Милий мiй. Мила моя, ти плачеш? Так, нi, я не плачу. Це тiльки сльози, а менi так гарно з тобою, я така щаслива. Я молода. Так тебе зовуть Василь?

– Василь.

– Василь? Вася. А я Олена (Саня).

– Чого ти плачеш?

– Але i ти плачеш. Не треба.

Вони плакали i плакали.

Спали вони чи нi? Часом вони обое впадали в щось подiбне до сну, але то був i не сон.

Вони не переставали почувати одне одного i наче летiли в обiймах над синiм морем i чули музику, не то далекого дзвону чи весняних потокiв. Вони розiйшлися ранком до схiд сонця у холоднiй росi коло перелазу за садком.

Пiсля страшних боiв.

– Де ти, Саню, де ти, голубко моя? – Вiн спiвав пiсню, де спiваеться про милу, про розлуку. – Саню, я доб'юсь до тебе через дзоти й пожежi. Я знищу всi стiни, що iх мурують вороги твоiми руками, i до грудей твоiх припаду, зоре моя вечiрняя.

Моя слов'янко, украiнко сумна. З повними очима слiз. З очима-криницями, повними слiз.

1/V

Коли ж я не приiду, коли впаду я огнем з неба на ворога чи вибухну вище дерев, коли засну я, утомлений пахощами кровi i трупiв, нiхто не знатиме, де моя могила, коли вибухну я вище дерев серед гущi ворога, i розлечусь на шматочки, i кiсток моiх не збереться для могили, я стану, Саню, в твоему селi бронзовим пам'ятником.