Зачарована Десна

3/V 1942

Сьогоднi був у Микити Сергiйовича. Теж говорив йому про необхiднiсть фiксування iмен героiв Вiтчизняноi вiйни, звертав увагу на прикре недбайливе ставлення до пам'ятi героiв революцii, що майже нi в одному селi не було меморiальних дощок, нi пам'ятникiв мiсцевим героям, що поклали свое життя за Велику Жовтневу революцiю… Про жiнок, про необхiднiсть закидування листiвок до наших украiнських жiнок. Все це було сприйнято радо i по-хорошому. Йому, правда, здалося, що, утворюючи при фронтах i армiях книги героiв, треба доручити це чесним людям i головним чином заносити мертвих, бо «е багато впливових людей, що позаносять у цi книги себе i своiх родичiв у першу чергу».

Вiрно, звичайно, бо ще Святослав сказав, здаеться, «Мертвi сраму не iмуть», чого не можна сказати часто про живих.

– Чи не занадто дехто з украiнцiв залiз у своi украiнськi рахунки? Чи не забули марксизму й iсторii? Чи не забули, що справа зараз не в украiнських проблемах?

Я трохи заперечив. Справа, головним чином, в стражданнi за судьбу народу i боязнь за його знищення.

Коли я прочитав, що нiмцi вивезли до Нiмеччини 50 000 украiнських дiвчат i жiнок, я плакав. Але я не знаю, чи плакав би я, прочитавши про вивiз взагалi жiнок.

І це цiлком природно i законно… І почуття гордостi за свiй народ – законне почуття.

Пропозицiя моя писати листи до украiнських жiнок прийнята з великим задоволенням. Очевидно, нiхто ранiше про це не думав. А це значить ще раз, що нiхто з полкових i бригадних комiсарiв не думав про народ.

4/V 1942

Написати, як N зайшов при вiдступi ночувати до дядька-колгоспника, уже в оточеннi. Дядько назвав його дезертиром i сволоччю, а потiм зняв зi стiни портрет своiх синiв-майорiв i сказав:

– Оцi не зрадять, не втечуть. А ти йди, щоб моi очi тебе не бачили. – І дядько витер рукавом фотографiю i заховав у стiл.

4/V

У Киевi зiрвано Печерську лавру. Уже нiколи над Киевом не пiдноситиметься у блакитну височiнь прекрасна золота голова.

Перед смертю попрошу поховати мене десь на лаврських старовинних горах, що iх любив я бiльш за все на свiтi, щоб з них я милувався, дивлячись на свою рiдну чернiгiвську землю. Що цi гори, як одвiчне свято нашоi землi, як би не були засмiченi i винними складами i ще всiлякою гидотою, яку навезли туди безбатченки, позбавленi прекрасного, перед вiйною. Цi гори були живi – вiчною урочистою красою, що розливалася навколо, куди тiльки гляне людське око. Немае Лаври.