Зачарована Десна

Тарас знав, що нiмцiв треба убивати, треба боротися за свое життя, за iснування.

До сторiнки про дiдiв-харонiв.

– Така, мабуть, ваша планета. Сильно миша тiкала на схiд. Вiщування таке.

– Нiчого, не дрефте, дiду. Ми вернемось.

Дiд подивився на Т. i плюнув через плече:

– Та ти-то вернешся… А от наших людей багато не вернеться. А ти як полова, носить тебе всiма вiтрами. За тебе поб'ються.

– Этот дед националист.

Часом вони перевозили двома човнами. Тодi вони говорили тихо i спокiйно один з одним про своiх клiентiв образливi речi, нiби iх тут не було.

Описати дiалог.

У обох дiдiв онуки чи сини вiйськовi на фiнському та на Хасанi, на Далекому Сходi, у Монголii. Вони гордi синами.

– Коли б оце мiй Лаврiн да був тут, так вiн би оцю шушваль перестрiляв би власною рукою. Куди тобi. Той не одступить, чорта з два.

– Еге. Отакий i мiй Семен. Його огнем печи, на куски рiж, ну не одступить i нi за якi грошi не пiддасться.

– А це все мотлох.

Тiкае, як миша. Думае спастись, а воно, мабуть, вийде так, що харкатимуть кров'ю довго, а це ж бо треба буде забирати назад, – еге. Та треба все одно проливать кров. Шутка сказать, скiльки землi прийдеться забирать назад.

– Не вмiете битися?

– Що сказано в уставi? Стрiляеш – возненавидь цiль. А де ваша ненависть?

– У радiо!

– Еге. Та в газетках. А вмирать боiтеся. Значить, ненавистi нема.

– Іще нема, ще, казав той, тiльки прорiзаеться. Ох, буде мороки. О, пливе щось.

Наш чи нiмець? Нiмець. А, гидота, де ти взявся на нашу голову, до чорта iх пливе, так, як пацюки.

Я з насолодою слухав кожне його слово. Дiд вiрив у нашу перемогу.

Ми не знали, що казати.

– Прощайте, спасибi.

– Ідiть пiд три чорти. Крутитесь. Ідiть собi, не крутiться перед очима…

– Я б на Днiпрi вмер. Мене б з Днiпра не те що Гiтлер, а сам нечистий би не вигнав, прости Господи.

– А танкетки… – хотiв було хтось щось сказати.

– Ну й що, що танкетки? – перебив дiд, очевидно, не маючи нiякого бажання вислуховувати нас.

 – Скiльки вона там вас може вбити, та танкетка, якщо од неi не тiкають?… Я вже свое одвоював. Он мiй Лаврiн на Хасанi, чули, що зробив з японцями? От. Так-то, Лаврiн от. Танкетки, – розсердився дiд. – Людська душа молодецька сильнiша за всяку танкетку! Була, есть i буде. Як ото в пiснях: «У нашого Морозенка червоная стрiчка. Де проiхав Морозенко – кровавая рiчка». – О… Ото був воiн.