Зачарована Десна

Або мiй покiйний батько з генералом Скобелевим брали Плевну… А що ж накажете робити тепер нам з нiмцями? Що передати iм? Як у вiчi дивитися?

– Ми ще повернемось.

– Та ти, мабуть, повернешся.

Почулася стрiлянина. Ракети. Крики одчайдушнi.

– Ого-гов! Подай човна. Ого-ов-ов! Човна!

– О, вже скугичуть. Подамо, не кричи, чорт тебе не вiзьме.

Поперевозили дiди всiх. Посiдали на березi i, дивлячись на той бiк, гiрко, по-дiдiвськи заплакали.

– Синочки нашi, що ж це ви поробили?

І коли iх на другий день нiмцi вiшали серед села у присутностi всiх людей, вони поклонилися один одному й не захотiли з нiмцями говорити.

Валуйки

– Слухай, чого ти з ним розмовляв? Цей же дiд нацiоналiст, хiба не видно! – сказав уже в кущах Тополi другий в таких же ременях – журналiст Вересай.

– Нiчого. Ми повернемось. Я йому цього не забуду.

– Прощайте, дiди. Спасибi вам за труд.

– Постiйте трохи. Так що ж передати прикажете ворогу, як стрiчать його i як у вiчi дивитися?

– Скажете iм, що ми повернемось! – сказав «бойкий» журналiст, увесь у новому, в безлiчi нових ременiв, що перетинали його товсту не по лiтах фiгурку по всiх напрямках.

Круглi окуляри з товстими, для короткозорих, скельцями, планшетка нова, сумка нова, чоботи хромовi новi.

Дiд подивився на журналiста.

– Як тебе зовуть?

– Семен Тополя.

– Гарне iм'я. Теж, мабуть, нове видали. Так я так i скажу: казав Семен Тополя, що вiн вернеться. Його не вiзьме нiяка дальнобiйна пушка. А за остальних не ручаюсь.

Мабуть, скажу, багато iх загине на полi бранi, поки не вижене ворогiв з своеi землi к такiй лихiй матерi.

– Я iм не вiрю. Всi вони нацiоналiсти. Ти бачиш? Що передать нiмцям, а, не бiйся, не сказав: товаришi, не могли б ви взяти мене з собою i врятувати мене вiд фашистiв? Ой! Хто тут? Стрiляю! – закричав раптом Вересай, почувши недалеко справа у лозi якесь сопiння.

– Та не стрiляй. Пужливий який, чорт вас тут носить, – почувся зовсiм близько голос ще одного сьогобiчного дiда, що витяг свого човна з лози, аби заступити нiчну варту украiнського Харона на Днiпрi.

Я сидiв у човнi i дивився на дiда, на рiчку, тиху i чарiвну, i менi здавалося, що мене перевозять на той свiт. Я не хотiв вставати з човна. Було соромно, розпачливо i жалько, так жалько. Було багато почуттiв. Коли б iх скласти в одне почуття гнiву – рiчки б розступилися передо мною.

Я йшов лозяною стежкою. Менi було важко, я говорив дiду:

– Ми вернемось, дiдусю. Простiть нас.