Зачарована Десна

Аж поки не переконаюся, що таемницi нема. Он який я…

19/V

Гарматна обслуга. Знищили двадцать вiсiм ворожих танкiв. На двадцять дев'ятому самi загинули. Лишився один командир i тяжко поранений боець.

Раненi в ноги i руки. Вони вдвох подавали снаряди руками, ногами заганяли в отвiр i били, поки були живi. Це було страшне бойовище. Люди знають, що умирають, що iм лишилося жити п'ять довгих хвилин, i дiють до смертi.

– Я сьогоднi вперше за три мiсяцi побачила сонечко. Я не бачила, як танули снiги.

Я не бачила великоi води в Днiпрi, Деснi.

Десь гупали глухо гармати. Та нещасливий батько горлицею тихо плакав по своему сину, щоб не злякати солов'я. Солов'i щебечуть, заливаються в садках по всiм селу, а села нема.

Ранок. Сонце, тиша. Яблунi i вишнi в цвiту. Десь кудкудачуть кури i гурчить лiтак. По лiтаку дали три пострiли. Козеня на припасi пiд моiм вiкном у садочку почало жалiбно мекати. Я на горi. З мого вiкна далеко видно – i лiси, i рiчку, i сiнокоси за рiкою. На далекому обрii вони зникають у блакитному маревi i зливаються з небом… За обрiем вiйна… смерть.

У мене народжуеться думка написати оповiдання пiд назвою «Тризна». Приходять у село справжнi сини народу, героi, що одбили село з великими для ворога i для себе втратами. Повилiзали з погребiв люди. Розмови. А хат майже нема. І закликали люди на «обiд» бiйцiв i командирiв. Поминали убитих i говорили про них добре i часом смiшне. Хто як лякався, як тiкав, як стояв на ослонi з петлею на шиi i що говорив.

А почалося з сина, що його вбито при взяттi села. Як вiн бився, скiльки ворогiв побив. І не було до нього жалю нi в матерi, нi в батька, нi в дiда. Вони згадували про нього як про косаря доброго, що, укосивши багато сiнокосу, лiг надовго вiдпочити. Згадували про людей головним чином у планi iхнiх робочих здiбностей.

Коли трохи сп'янiли, почали дещо говорити i смiшне про небiжчикiв i про себе. Люди багато iли. Пiсля довгих i великих страждань, що виснажують душу i тiло, органiзми прокидаються з особливою силою життедiяльностi.

Було в цiй тризнi на страшних руiнах, на горi, з якоi видно було далекi дими пожеж i жертовних огнищ, неначе щось величне. Безсмертя народу почувалося в оцiй постiйнiй змiнi подiй i людей. Були серйознiсть в кожнiм словi, i примиреннiсть з iсторiею, i глибоке ii органiчне розумiння. Це сидiла, здавалось, сама iсторiя. Старi i малi, на долю яких припало стiльки подiй, що iх вистачило б на п'ять чи десять добрих поколiнь.