Зачарована Десна

Кладовище над рiкою. Похорон.

Через три днi тризна – обiд.

Вилiзли сповняти звичай.

Худi, землистого кольору, погано вдягненi люди. Довго сидiли вони в льохах, багато бачили такого, що не забудуть i потомки. Довго жили вони по той бiк забороненого людськими законами, i тавро жури, що не зникне з них скоро, потроху стиралося в iхнiх очах, коли пригадували труд, i любов, i добрi часи. Людям хотiлося забути страшне по великому, всемогутньому закону життя i по незламнiй силi свого характеру хлiборобiв, себто людей, що звикли вiками до вирощування, до життя.

Коло поминальникiв роiлася дiтвора. Одного притягли, насилу спiймали i привели до столу.

– Оце сиротинка, такого-то син. Нема. Ну хай великий росте. Ну, скажи, що ти будеш робить, як виростеш?

– Рубатиму ворогiв. Буду вiшати ворогiв.

– Так не можна казать. Ти ще маленький. А, Боже мiй, попортили дiтей i все на свiтi! Тепер як iх на добро навернеш. Є на кого подивитися. – Над одною могилою сидiли тихi згвалтованi дiвчатка.

Про це не говорили.

– Не слухай баби, Михайлику. Рости та не забудь нiчого. Бий iх, проклятих, i не прощай нiкому. А баби наговорять. Треба битися. Раз тебе ударено – бий десять раз… Будеш?

– Буду, дiду, – сказав Михайлик i вийняв нiмецьку запальничку.

– Поцiлуй менi руку, що будеш.

– Семен, ну що ти говориш, i сам немов малий.

– Бий iх, Михайлику! Щоб батька твого iм'я не стерлося в часi. На тобi за це чарку!

– Ти сказився, чи що? Малому чарку.

Ви подивiтесь!

– На поминаннi i малому можна. Іди до мене, Михасю.

Михайлик пiдiйшов i став коло дiда. Дiд обняв його своею великою, сухою, жилуватою рукою i сказав:

– Дiтей же треба на добре навертати.

– Рано ще. Добро iснуе не для нас.

– Наше добро – це нанависть до ворога, ото наше добро. Да смiливiсть, щоб умирати не боялись, як наш Лук'ян. Признаюся тобi i всiм вам, люде. Три днi як нема Лук'яна.

Впав перед самим вiкном, – показав дiд на стовбур печi. – День i нiч я думав про Лук'яна. Як вiн там? Де вiн? Стояв з петлею на шиi – про Лук'яна думав, i в погребi сидiв – хiба не правда? І ось три днi нема Лук'яна. Впав перед самим вiкном, – знову показав дiд на стовбур печi, – а менi жалько i не жалько неначе. Такий великий час. І так багато iще вас. Велике дiло – воiн у бою. Дай Бог кожнiй добрiй людинi так умерти, як умер Лук'ян.