Кобзар. Вибрані твори

Недоля не бачить, з ким iй жартувати,

А люде хоч бачать, та людям не жаль:

«Нехай, – кажуть, – гине ледача дитина,

Коли не зумiла себе шанувать».

Шануйтеся ж, любi, в недобру годину

Щоб не довелося москаля шукать.

Де ж Катруся блудить?

Попiдтинню ночувала,

Раненько вставала,

Поспiшала в Московщину;

Аж гульк – зима впала.

Свище полем заверюха,

Іде Катерина

У личаках – лихо тяжке! —

І в однiй свитинi.

Іде Катря, шкандибае;

Дивиться – щось мрiе…

Либонь, iдуть москалики…

Лихо!.

Полетiла, зострiлася,

Пита: «Чи немае

Мого Йвана чорнявого?»

А тi: «Мы не знаем».

І, звичайно, як москалi,

Смiються, жартують:

«Ай да баба! Ай да наши!

Кого не надуют!»

Подивилась Катерина:

«І ви, бачу, люде!

Не плач, сину, мое лихо!

Що буде, то й буде.

Пiду дальше – бiльш ходила…

А може, й зострiну;

Оддам тебе, мiй голубе,

А сама загину».

Реве, стогне хуртовина,

Котить, верне полем;

Стоiть Катря серед поля,

Дала сльозам волю.

Утомилась заверюха,

Де-де позiхае;

Ще б плакала Катерина,

Та слiз бiльш немае.

Подивилась на дитину —

Умите сльозою,

Червонiе, як квiточка

Вранцi пiд росою.

Усмiхнулась Катерина,

Тяжко усмiхнулась:

Коло серця – як гадина

Чорна повернулась.

Кругом мовчки подивилась;

Бачить – лiс чорнiе;

А пiд лiсом, край дороги,

Либонь, курiнь мрiе.

«Ходiм, сину, смеркаеться;

Коли пустять в хату,

А не пустять, то й надворi

Будем ночувати.

Пiд хатою заночуем,

Сину мiй Іване!

Де ж ти будеш ночувати,

Як мене не стане?

З собаками, мiй синочку,

Кохайся надворi!

Собаки злi, покусають,

Та не заговорять,

Не розкажуть, смiючися…

З псами iсти й пити…

Бiдна моя головонько!

Що менi робити?»

Сирота-собака мае свою долю,

Мае добре слово в свiтi сирота;

Його б’ють i лають, закують в неволю,

Та нiхто про матiр на смiх не спита;

А Йвася спитають, заранне спитають,

Не дадуть до мови дитинi дожить.

На кого собаки на улицi лають?

Хто голий, голодний пiд тином сидить?

Хто лобуря водить? Чорнявi байстрята…

Одна його доля – чорнi бровенята.

Та й тих люде заздрi не дають носить.

IV

Попiд горою, яром, долом,

Мов тi дiди високочолi,

Дуби з Гетьманщини стоять.

У яру гребля, верби вряд,

Ставок пiд кригою в неволi

І ополонка – воду брать…

Мов покотьоло червонiе,

Крiзь хмару сонце зайнялось.