Сім’я Оппенгеймів

Але вiн байдужий до таких речей, як гiдна постава, гарнi манери, витримка. Не можна сказати, що в нього самого якiсь кричущi, набридливi манери. Нi. Але вiн дуже вже оголено називае неприемнi речi своiми iменами, i тиха, привiтна усмiшка, яка з’являеться на його обличчi, коли при ньому починають говорити про честь, гiднiсть га iнше, дратуе Мартiна.

Лiзелотту вона не дратуе. Їй подобаеться шурин.

Вона походить iз строгоi сiм’i. Ранцов, ii батько, титулований, але дуже небагатий, скомпенсував матерiальнi життевi неприемностi благородством манер i строгим життям.

Лiзелотта Ранцова, якiй тодi було двадцять два роки, радiла, що може змiнити тiснi звичаi батькiвського дому в Штеттiнi на широке, щедре життя Оппенгеймiв, i всiма засобами заохочувала скупеньку на слова, трохи незграбну прихильнiсть до неi молодого Мартiна.

– Почекаемо з кавою, поки Жак прийде? – спитала вона i показала в усмiшцi великi зуби красивого рота.

Лiзелотта бачила, що Мартiн не знае, як йому розмовляти з Жаком – вiч-на-вiч чи при нiй.

– У тебе з ним сьогоднi якась дуже важлива розмова? – спитала вона прямо.

Мартiн вагався. Вони щирi друзi, вiн i Лiзелотта. Звiсно, вiн ще сьогоднi повiдомить ii про вирiшення змiнити фiрму двох фiлiй. Йому, правда, нелегко розмовляти з нею про це. Досi йому рiдко доводилось дiлитися з нею неприемними новинами. Найрозумнiше, може, вiдразу не сказати – i iй, i Жаковi.

– Я був би дуже радий, якби ти захотiла побути з нами, – сказав вiн.

І ось мiж ними широка постать Жака Лавенделя.

Маленькi глибокi очi пiд широким лобом дивляться розумно, привiтно, густi рудуватi вуса контрастують з майже голим черепом, тихий хрипкий голос дратуе, як завжди, Мартiновi нерви.

Жак слухае Мартiна з напiвзаплющеними очима, схрестивши руки на животi, схиливши голову набiк, нерухомий, iз застиглим обличчям, нiби цiлком байдуже. Мартiновi було б приемнiше, якби вiн переривав, ставив запитання; але вiн нi разу цього не зробив. Навiть коли Мартiн закiнчив, Лавендель все ще мовчав.

Лiзелотта з напруженою цiкавiстю вдивлялася в Жака Лавенделя. Вона була бiльше зацiкавлена, нiж засмучена. Мартiн, хоч i був вдоволений, що це ii не дуже стурбувало, все-таки з гiркотою подумав: «Для неi це дрiбницi. Моi справи мало ii цiкавлять. Працюеш, витрачаеш сили, i нiякоi вдячностi».

Жак уперто мовчав. Нарештi, Мартiн спитав його:

– Яка ж ваша думка, Жак?

– Прекрасно, прекрасно, – закивав головою Жак Лавендель, – я вважаю, що все це прекрасно.