Сім’я Оппенгеймів

Красномовно змальовуе вiн, як вiдразу набуде благородного вигляду кожна кiмната, яку прикрасить це крiсло. Вiн запросив фрау Герiке спробувати, як зручно в ньому сидiти; вiн не може не сказати iй, – так, мiж iншим, – який благородний вигляд вона мае саме в цьому крiслi.

О дванадцятiй годинi вiсiм хвилин вiн добився своеi мети. Фрау Герiке заявила, що хоче придбати крiсло в стилi бароко, модель № 483, за п’ятдесят дев’ять марок.

Пан Маркус Вольфсон витратив на цю покупницю вiсiм хвилин зi своеi перерви на обiд, що починалась о дванадцятiй i закiнчувалась о другiй годинi.

Але вiн не шкодував. Навпаки, вiн був у прекрасному настроi. Вже з самого початку вiн передчував, що нерiшуча клiентка нарештi «клюне» на крiсло в стилi бароко №??483, на цю стару заваль.

Дванадцять годин вiсiм хвилин, вiсiм хвилин втрачено. Зате вiн заробив чотири марки сiмдесят п’ять пфенiнгiв. Це виходить, п’ятдесят дев’ять пфенiнгiв на хвилину: непоганий заробiток! Якби йому за кожну хвилину так платили, вiн охоче пожертвував би всю свою перерву на обiд.

Пан Вольфсон поспiшае до кафе Лемана, де вiн звичайно проводить свою перерву. Дорогою купуе вiн «Бе-цет ам Мiттаг». «Бе-цет» е i в кафе Лемана, але там вона завжди зайнята, а сьогоднi, пiсля удачi з покупницею крiсла бароко, вiн може дозволити собi купити газетку. Улюблене мiсце бiля вiкна вiльне, вiн сiдае, розгортае бутерброди, якi жiнка дала йому з собою, сьорбае гарячу каву. Пан Леман, власник кафе, пiдходить до його столика.

– Все гаразд, пане Вольфсон? – запитуе вiн.

– Все гаразд, – вiдповiдае пан Вольфсон.

Жуючи, сьорбаючи каву, проглядае вiн газету. Кiлькiсть безробiтних зростае; ця криза – щось жахливе.

Його особисто криза, щоправда, не лякае. Вiн уже двадцять рокiв служить у фiрмi Оппенгеймiв, вiн сидить там мiцно. Дарма що криза, а тiльки сьогоднi вранцi вiн знов заробив чотири марки сiмдесят п’ять пфенiнгiв премiальних. Ось уже в сьомий раз одержуе у цьому листопадi премiальнi. Вiн задоволений з себе.

Перегортаючи газету, пан Вольфсон бачить у дзеркалi себе.

Вiн не дуже високоi про себе думки. Виглядае вiн нiчого собi; але деякi з його колег на вигляд кращi. З дзеркала на нього дивиться пан найiмовiрнiше маленький, нiж великий на зрiст, з темним кольором обличчя, чорними жвавими очима, чорним, розчiсаним на продiл, сильно напомаженим волоссям i чорними вусиками, що без особливого успiху претендують на бравiсть. Горе пана Вольфсона – це його маленькi, рiдкi, попсованi зуби.