Хіба ревуть воли, як ясла повні?

Бачили Уляну – весела; чули Уляну – спiвае; слухали – якi Уляна вигадки вигадуе, квiтки пришивае… Сказано: не жур-дiвка!

Одно тiльки лишенько: немае генеральшi життя через дiвку Уляну! Недоспала превосходительна: «Чи то можна заснути за тiею зiпакою?» А Уляни цiлий ранок i в горницях не було: в кухнi людей смiшила, поки генеральша спить. Не дошила Стеха урочноi роботи – рукавчикiв, – Уляна винна: вона своiми реготами та теревенями не дае дiвчатам дiла робити! Не швидко прибiг лакей на генеральшин клик. Не де ж вiн був, як не лупив зуби з Уляною! Сказано: немае життя генеральшi через ту Уляну!!

Одного дня, – чуе генеральша, – у дiвочiй тихо.

– Де Улька? – питае дiвчат.

– Пiшла, кажуть, у кухню води напитись.

– Позвать!

Приходить Уляна.

– Де ти була?… – заглядаючи в вiчi, питае генеральша й на кожному словi придавлюе.

«Поганий знак!» – подумали дiвчата.

– В кухню ходила… води пити… – одказуе Уляна.

– Хiба тут тобi води немае? – показуе на графин з водою…

– Це вже давня… Я ходила свiжоi напитись, – каже Уляна.

– Свiжоi?… Брешеш!.. Ти з бахурами знюхалась… Ти з Стьопкою… Стьопка! Стьопка! – гукнула генеральша.

Через увесь будинок, мов несамовитий, летiв камердинер Стьопка. Генеральша Стьопку вподобала за те, що вiн моторний i красивий з себе. На Великдень одного Стьопку пiдпускала до руки похристосатись… Гапка-ткаля слебезувала в кухнi, що очевидячки бачила, як генеральша гладила Стьопку по пiдборiддю своею сухою, кiстлявою рукою… Чи правду Гапка казала, чи видумувала, – нiхто не скаже.

– Ти де був? – стрiла Стьопку генеральша й прямо глянула йому в вiчi.

– У лакейськiй.

– Брешеш! Ти був у кухнi… Признавайся: був у кухнi?

– Був, – каже Стьопка.

– Бач, ш…! бач!.. Не я казала… Аж так i е!!. Так ти здумала бариню обдурювати? Так ти злигалась з лакеями?… з Стьопкою??. Так ти в моiм генеральськiм домi осмiлилась бахурiв позаводити??! Постiй же! – Петре! Іване!

Лакеi, як опеченi, один одного штовхаючи, кинулись на генеральшин крик.

– Принесiть березки! – сказала генеральша поважно, тихо, мов звелiла хустку або води подати, – тiльки очима засвiтила хижо.

Лакеi побiгли назад. Дiвчата нижче попригинались до п’ялиць. У тiй тихiй говiрцi iм почулася грiзна буря. Усе притихло, притаiлося… Так затихае чорна хмара перед тим, як мае грiм загуркати.