Хіба ревуть воли, як ясла повні?

Страшно було дивитися, як таке страховище, наставивши роги, неслося з усього свого страшного прожогу за невеличким хлопчиком, що, як горошинка, котився поперед його… От-от бугай настигне; от-от простромить рогом наскрiзь Максимову спину… Аж ось i тин вiд генеральського двору… нiкуди бiгти… пропав Максим!.. Нi, не пропав! Вiн, як собака, плигнув на тин, а з тину – в бур’яни… Скочив i бугай на тин, – та на кiлку й застряв… Линула кров з пробитого боку… Страховище заколихалось, ревнуло не своiм голосом, рвонулось з усiеi мочi… Тин упав, – упав разом з тином i бугай додолу – i так болiсно заревiв, що аж слухати страшно… Кiлок пройшов подовж усього живота, вимотавши геть кишки зсередини… Пiднявся крик людський, збiглася двiрня… Шатанина-мотанина!

– Що ж оце ти наробив?!.

 – питае Максима один з дворакiв, показуючи на бугая, що ледве-ледве дихав – сап…

Максим смiявся.

– Чого ти, сучий сину, зуби скалиш?… Ходiм, я тебе до панii поведу.

Як з цепу зiрвався Максим, так помчався додому.

Досталося б Івановi од генеральшi за того бугая, якби були крiпаки не покрили Максима. А то сказали, що бугай погнався за собакою та й пробився. Правда, не погладили за те по головцi скотинщика, а влiпили, скiльки здужали, – та Іван напоiв його за те добре. Так i пропав бугай. Тiльки всього – Максима вибив батько. Та що та бiйка? Переплакав Максим, – та й знову за свое…

Душа його прохала волi; молодi сили – простору. Сумно було Максимовi серед широкого, пустого степу, серед поораноi рiллi, тiсно в тихiй батькiвськiй хатi, тяжко мiж мовчазною скотиною, котру йому, як старшому, першому довелось пасти… І хлопець видумував шкодливi iгри: то на баранах iздив, то телят лякав, то прив’язував iм до хвоста дрючки й заливався заливним реготом, як телята дрочилися.

Часто й густо батько його манiжив за це; оже нiчим не змiг переломити шкодливого, веселого норову Максимовою. Оце, було, виб’е його батько; а через годину вже Максим на вулицi з хлопцями навкулачки б’еться або братiв за чуби таскае, або запряже iх у гринджолята, як зимою, сяде сам за пана й батогом поганяе… поки не вшкварне так, що реви на усю улицю…

Палкий, як порох, смiливий, як голодний вовк, вiн усiх побивав, над усiм верховодив… А насмiятися над ким, украсти, одняти що – йому дай! Генеральша нiколи не iла овощей з свого молодого садка: вiн усе пообносить, усе викраде, не дивлячись нi на собак, нi на сторожiв.

Раз його застукали на яблунi.