Хіба ревуть воли, як ясла повні?

Вернулася й Мотря з синами, заплакана, убита горем… Іван ходив по хатi хмурий, як осiння темна нiч. Вiн нi на одного сина не глянув, не обiзвався. А як вони пiшли з хати, тодi до Мотрi:

– Ну що… пiшов?

– Провела… – каже Мотря, заливаючись сльозами.

– Що ж вiн?

– Нiчого…

– А оддала?

– Оддала…

– Що ж?…

– Казав: подякуйте батьковi, що в москалi оддав!..

– Нехай вiн дякуе своему дурному розумовi, – сказав Іван та й замовк…

Не стало Максима, затихла буча та лайка у Івановiй хатi, не чуть нiякоi й шкоди в Пiсках.

Не стало ватажка, – товариство немов розкотилось по свiту. Хоч воно тут же таки й було, тiльки пiшло iншим шляхом, зажило другим життям. Однi повмирали; другi поженились, хазяiнами стали, дiтей годують…

Іван востанне згадував Максима в той день, як Мотря з проводiв вернулася. З того часу сам нiколи й не згадае й сердиться, було, як хто другий нагадуе.

– У мене немае третього сина – i не було нiколи! – казав вiн.

Та вже пiсля того за цiлий день або вечiр нi до кого й словом не обзивався. Думки, видно, не одженеш вiд себе!

Одна Мотря щонедiлi, щосвята ходила до церкви та подавала як не шага, то копiйку на часточку за здоров’я Максима. Оддавши свою вбогу лепту, падала Мотря перед Пречистою на колiна й молила ii тихим-гарячим словом, щоб вона берегла ii дитину од лихоi години, щоб направила його на добрий розум.

Брати трохи посумували за Максимом, а далi й забули.

Життя пiшло собi тихою ходою, приносячи то одраду, то тугу, та все стираючи спомин про Максима.

А вiн – хоч би обiзвався коли, хоч би звiстку прислав… Де вiн? як вiн? Нiхто нiчого не знав, не чув…

А тут пiшли в Івановiй хатi клопоти за клопотами. Там Василя одружили й одрiзнили; тут Мотря переставилась… Іван, побачивши, що й йому, мабуть, незабаром за Мотрею, одружив Ониська; подiлив синiв, зоставивши свою хату та двi десятини поля – москалевi, коли одкликнеться… Швидко пiсля того Іван i сам полiг.

Онисько оселився у батькiвськiй хатi доглядати москалевоi худоби.

І стала та худоба кiсткою в горлi як в одного брата, так i в другого. Пiднялася з-за неi спiрка та ворожнеча мiж братами. Менший правив худобою, як хазяiн, забирав усю користь собi; а старший, думаючи, що москаля вже на свiтi немае, загризався з братом.

– Хiба вiн менi брат? – каже, було, Василь.