Хіба ревуть воли, як ясла повні?

Лелiе гадки стати заможним господарем Василь Кучерявий («Голодна воля»), колишнiй крiпак, один з небагатьох, хто не хилив покiрно голову перед панською сваволею. Проте, згiдно з духом епохи, тривкiше становище здобувае Йосипенко, колишнiй прикажчик, котрий у час смертi свого господаря викрав грошi iз панськоi скринi, тепер вiн розбагатiв, затуркана ж громада погоджуеться обрати його старостою…

Змiст одного з названих творiв сам письменник визначив як «оповiдання про лихо давне – крiпацьке, з його утисками, серед котрих скнiли i нидiли людськi душi i котрi примушували людей держатися гурту, щоб захиститись вiд лиха, i сьогочасне – з його безземельною волею та голодним лихом, що заставляе людей забувати про гурт, думати тiльки про себе, а декого i йти проти свого ж таки брата».

Існування розбрату мiж селянством, малодушнiсть щодо спiльноi солiдарноi дii, корисливий егоiзм втiлено в образовi Марини («Лихо давне й сьогочасне»), колишньоi панськоi коханки, тепер – ключницi в управителя, здатноi прогнати геть усiх тих, хто колись ii рятував, не видавав гнiвнiй панii.

Трагiчною е доля селянина Федора Нужди («За водою»). Для хворого сина, котрого, ради заробiткiв, змушений по цiлих днях залишати без свого догляду, вiн, за порадою знахарки, рiшаеться наловити ракiв. Але всi водойми уже перебувають в орендi нових власникiв. Змушений виконувати свiй задум крадучись, Федiр тоне. Смерть його, проте, не розжалоблюе багатiiв. І пан, i орендар Лейба, i сiльський пiп глумляться над честю злидаря, тiло якого, iз затиснутим у руцi раком, наступного дня було виловлено з води…

Ця промовиста деталь, як i опис самого епiзоду (ловiння ракiв) – не едина художня знахiдка прозаiка (варто зазначити, що в основi ii лежить бувальщина, свого часу оброблена молодшим братом письменника Георгiем у поемi «Рибалка-злодiй», на високий мистецький рiвень цю подробицю пiдносить саме Панас Мирний).

Звертае на себе увагу й розкриття душевного стану героя через його монолог, «думки вголос» (п’яного Федора, панського «кума» з повiстi «Лихо давне й сьогочасне», якому душевно непосильним е таке «кумування»), що може розглядатись як попередництво «стефаникiвськоi» манери змалювання характеру.

У цiй же повiстi цiкавим явищем постае персонiфiкацiя i, зрештою, мiфологiзацiя небаченоi в селi сiльськогосподарськоi машини – у свiдомостi селян, з iх емоцiйним до неi ставленням (машина забирае у них можливiсть заробiтку), що проникливо пiдмiчено й художньо пiдсилено автором.