Хіба ревуть воли, як ясла повні?

Ось перейшов i драний мiсточок посеред лук, на низинi, у балцi. Пiд ним ще не висохли веснянi калюжi – аж зацвiли, позеленiли: кумкають в них жаби рано й вечiр. От опинивсь на невеличкiм горбку по той бiк мiсточка; став, обернувся лицем до його; глянув на рудку; перевiв погляд на крайне жито. «Отже, тут кращi хлiба, нiж пiд селом, – подумав сам собi, – тут, мабуть, сильнiший дощ пройшов…» Знов повернувся, – i рушив далi.

Спустившись в долину, повернув з курного шляху на обнiжок – i пiшов помiж зеленими житами. Ось пiдiйшов до однiеi ниви, нахилився, вирвав при самiм коренi пучок жита, глянув на його, далi глянув на ниву, – i лице засвiтилось одрадою.

«От де моя праця, – немов казали його очi, – не марно потрачена: вона зробила з мене чоловiка, хазяiна!..» Повертiвши в руках вирване жито, вiн скинув очима на другий бiк межi; знову глянув на свою ниву, наче рiвняв двi ниви мiж собою, – i промовив вголос: «Бач… на нашому полi жито краще, нiж у дядька Кабанця: мое таке густе та гонке, а в його – ледве од землi одлiзло, – низеньке, жовте, засмоктане…»

Не вспiв доказати останнього слова, – чуе: недалеко, з-за жита, хтось спiвае… Вiн притаiв дух; насторожив ушi, слуха… Голос тонкий, гнучкий, дзвiнкий, так i розходився на всi боки: то розлягався в високiм просторi; то слався по землi, по зелених житах; то замирав оддалеки на полях розлогих; то вливався в душу якимсь несвiдомим щастям…

Парубок стояв, як зачарований.

Йому здалося – вiн зроду не чув такого свiжого, гнучкого голосу. У його в очах засвiтилась одрада; лице прояснилося, наче хто збризнув його свiжою водою; серце затiпалось, немов хто доторкнувся до його… «Хто б це?» – подумав вiн, – та й пiшов на голос.

Не встиг ступить десяти ступнiв, як пiсня стихла, – тiльки одна луна ii бринiла ще над головою у його. Ще ступiнь, ще… зашелестiло жито, заколихалося, немов у йому щось борсалось, билось… Ще хвилина – i з жита заманячила дiвоча постать… Парубок став. Дiвчина, як перепелка, знялась – i помчалась вподовж ниви. Низенька, чорнява, заквiтчана польовими квiтками, вона й трохи не схожа була на селянок, часто запечених сонцем, високих, iнодi дуже неповоротких дiвчат.

Маленька, кругленька, швидка й жвава, одягнена в зелене убрання, мiж високим зеленим житом, – вона здавалася русалкою…

Парубок спершу, мабуть-таки, чи й не прийняв ii за ту польову царiвну, бо стояв як укопаний, розтягши й без того довгообразе лице, широко розкривши здивованi очi…

Дiвчина одбiгла трохи i собi стала.