Хіба ревуть воли, як ясла повні?

Недалечко вiд хатнього порогу стояла немолода вже молодиця, бiдненько зодягнена, – i, розсипаючи з миски зерно, голосно скликала курей. Натомiсть з хлiвця прожогом вискочила невеличка свинка й кабанчик – i давай похапцем хламати зерно, не пiдпускаючи курей. Молодиця спершу кричала на непроханих гостей: «Аря, гладкi! аря!», потiм того плескала в долонi й штовхнула кабанчика ногою; а як побачила, що нiчого з такими ненажерами не вдiеш нi криком, нi легенькою бiйкою, – вона висмикнула з мiтли держално – i давай потягати «ненаситну прожир» i вздовж i впоперек, – аж поки не хруснуло держално… «От, проклятi! каторжнi!.

. Через них знiвечила держално…» – на весь голос гукала молодиця – й кинула в свиноту надтрiснутим держалном.

Саме на цей крик у двiр повернув парубок. Не вспiв вiн ще гаразд i ворiт причинити за собою, – як уже на його напустилася розсерджена молодиця.

– І де ти, Чiпко, ходиш? де ти бродиш? – докоряла вона. – Ось до якоi пори виходив! Нi корова, нi кобила не напованi, а вiн блукае…

– Я, мамо, на полi був… до ярини довiдувався, – одказав вiн.

Мати пильно подивилася йому в вiчi, наче вивiряла: чи правда тому? Та син уже повернувся – пiшов прямо до загороди, а вона з порожньою помийницею – в хату.

– Не гайся ж, жени корову напувати, бо треба ж ще колись ii й доiти! – усе-таки з докором гукнула з сiнешнiх дверей мати.

Син уже не чув того докору. Вiн випустив з загороди корову, одв’язав од ясел кобилу – погнав до водопою.

Хутко погнав, хутко й назад вернувся. Позаганяв у загороду худобу, набрав оберемок свiжоi трави. Зелена трава нагадала йому зелену керсетку; заманячила нiби знайома постать; вiн мерщiй кинув у ясла оберемок… йому здалося, що з-пiд трави заблищали, мов двi углини, двое чорних очей… «Згинь ти, марюко! – скрикнув вiн, випростуючи з трави руки. – От причепилася!!»

Швиденько зачинив загороду, пiшов у хату. Повечеряли мовчки. Полягали спати.

– Чи ви, мамо, не знаете: у москаля е дочка? – пита вiн трохи згодом.

– У якого москаля, сину?

– Що живе коло нашого поля хутором.

– Не знаю, моя дитино. Знаю, що була, – та, казали, либонь умерла. – А що там?

– Та я так питаю… нiчого.

Розмова увiрвалася. Мати заснула на полу. Син лежить на лавi. Сон не йде йому в голову. Душно йому, млосно, пече попiд боками, а в вiччю – вона та й вона. «Пропади ти, навiжена!» – шепче вiн.