Хіба ревуть воли, як ясла повні?

А жiнка й парубок ще довго стояли – дивились услiд, аж поки не скрився захожий з очей у кривiй вулицi.

– Ти не питав, Грицьку, – тодi жiнка до парубка, – хто вiн такий? навiщо йому Окунь?

– Нi, не питав.

– Гляди, лишень, чи не родич який… Там у його, в Донщинi, багато, кажуть, всякоi рiднi… Там i брат його жив. То чи не по худобу, бува, прийшов i сей?

– Бог його зна.

– Треба б дознатись, Грицьку. Чи не збiгав би ти, слiдом за ним, у волость та розслухався б: що воно за чоловiк.

– Добре, мамо, – каже парубок.

Жiнка справдi догадалася, навiщо захожому здався мертвий Карпо Окунь. Той, що розпитував, об’явився в волостi небожем Окуня – Остапом Хрущем, що лiт, може, з п’ятнадцять, як пiшов на Дiн. Уже його й з ревiзii викинули, не тiльки з думки. Тiльки старi люди пам’ятали ще – коли бородатий та бiлий Окунь виряджав на Дiн до дядька свого хлопця-небожа. А тепер оце вiн назад повернувся й просився в пiщанську громаду.

– Чого ти звiдтiля вернувся? – пита його голова.

– Та трудно вже й там, – кланяючись, каже Остап. – Не тi тепер порядки пiшли: багато вже й там нашого брата… пропадае…

– А тут хiба краще? – пита писар.

– Та все ж, бачте, – рiдна сторона.

– Як же ми тепер тебе приймемо, що в тебе нi виду нiякого, нiчого? – знову голова.

– Та в мене ось е старий пашпорт. – Та, витягши з гамана шматок засмальцьованого паперу, з обтiпаними краями, й подав головi.

Подивився той на папiр, розправив, прочитав – i знову зложив.

– Що ж з сього?! – каже. – Чому хоч ти не обзивався, як ревiзiя писалась?

– А бог його знае – чому… Не знав.

– Вiдколи пашпорта не перемiняв!! – не випускаючи з рук паперу, дивувався голова.

– Та там мене й по цьому всюди приймали.

– Гм… Що ж тепер, Василь Васильович, будемо робити? – пита голова писаря.

– А що? Треба громаду збирати; та хай поставить громадi могоричу, то, може, й дiло буде, – одказав писар. – А то, як бродягу якого, ще в тюрму запруть.

– Здiлайте милость, – каже, кланяючись, Остап, – уже поклопочiться! Я вже вам, коли так не маю чого дати, то хоч одслужу за те.

Писар тiльки покрутив свого рудого уса та разом з головою й пiшли у другу хату.

Через три недiлi Остап косив у писаря сiно. Та такий з його косар: такий жвавий, такий робочий – невтомний! Усьому лад дае, усiм перед веде – отамануе. А через мiсяць йому об’явлено, що тепер вiн пiщанський громадянин – козак, Остап Макарович Хрущ.