Хіба ревуть воли, як ясла повні?

Устане вiн рано, ще до сонця, набере хлiба в торбу, вiзьме малахай, що дiд дав завертати овець, та й iде в царину, до землянки, дожидати, поки збереться отара. Приходить. У дiда все ще позапирано. Тiльки Лиско лежить коло дверей, простягти переднi лапи, положивши на них голову… Дрiма ранком.

– Лиско! – гука Чiпка.

Лиско пiдведе, нехотя, голову, подивиться на Чiпку – i знову кладе ii на ноги, позiхнувши на все горло… Тобто: «Рано, хлопче, ходиш: ще дiд спить!»

Сiда Чiпка коло землянки, виймае черствий хлiб з торбини, починае снiдати.

Тим часом люди зганяють овець до царини. І розiйдуться вони понад ровами, щипаючи зелену травицю.

Ось приходить i другий пiдпасач – Грицько, Чупрунiв син, хлопчик однакових з Чiпкою лiт, та не кращих, видно, й достаткiв… На йому сорочка чорна-чорна, полотна не знать, да ще й порвана; штаненята – саме гноття висить на очкурi – позасукуванi аж за колiна.

Грицько – козачий син, сирота. Пiсля смертi батька та матерi (вони пiд холеру померли обое одного-таки й року) громада оддала сироту далекiй родичцi – вдовi Вовчисi; а як пiднявся хлопець на ноги, то дiд узяв його до себе в помiч коло отари.

Сiда й Грицько коло Чiпки, розв’язуе свою торбу, виймае з неi сухарi – чорнi, як земля, i снiдають обидва разом, коли-не-коли перекидаючись словом…

От рипнули дверi – показався дiд на порозi.

– Уже ви, хлопцi, тута?

– Тута.

– А що ж це овець так мало?

– Згонять.

– А ви снiдаете?

– Снiдаемо.

– Ну, снiдайте ж, поки овець позгонять.

А я тим часом умиюся та зберуся, та й рушимо!

Іде дiд у присiнки; набира води кухоль – умиваеться…

Тим часом – свiт, як день, тiльки сонце щось забарилося… Закрасивши увесь схiдень палкорожевим цвiтом, воно ще не рушало з-за гори, ще не блиснуло нi одним променем над землею… А земля вже налагодилась його стрiти: зеленi трави порозправляли своi дрiбненькi листочки, повмивалися свiжою ранньою росою. Як дiвчина, дожидаючи свого милого, умиваеться й прибираеться, тремтить, мов у лихоманцi, й палае, наче в огнi, – замирае, довго ждучи, й оживае, не терплячи, – так земля дожидае ясного сонця… i мiниться, не дождавшись.

Повiне тихий вiтрець, – потемнiе й насупиться ii зелений убiр; затихне вiтрець – убiр заяснiе, усмiхаеться…

Уже й овець позгонили, i дiд зiбрався. Вийшов з землянки. На головi солом’яний бриль; на плечi, на герлизi, висить торба з хлiбом та свита – на случай негоди; у руцi – малахай.

– А що, хлопцi, будемо рушати! – каже дiд.