Хіба ревуть воли, як ясла повні?

 – Ось покинь ти своi вiвцi, не вiк же iх тобi пасти… Приймайся краще коло землi. Не все ж чужим та чужим ii робити. Може, як-небудь розгорюемось на скотинку: свiй хлiб буде. Сам хазяiном станеш… А на осiнь, як Бог приведе дiждати, треба й об чому iншому подумати. Я вже стара, нiкчемна стала… хто в хатi порядок дасть? Слава тобi Господи, й ти вже немалий… Другi твоiх лiт дiтей мають…

Та не слуха Чiпка материноi ради. Степ, привiлля, – от що йому сниться! «Я зрiс, викохався коло овець… коло них i посивiю», – дума вiн.

На другий день пiшов радитись з громадою.

Не прийняла його послуги громада. «Молодий ще, ненадежний… Нам треба вiвчаря старого, щоб овець не порозгублював». – Так одказали Чiпцi хазяйськi голови й наставили вiвчарем якогось дiда з другого села.

Тяжко образила Чiпку громадська неправда. «Чи я не служив? чи я не годив? чи за мене яка пропажа сталася?… І де правда? де вона? І громада, бачу, живе кривдою… Скрiзь однаково…»

Вернувся вiн додому, трохи не плачучи. Волею-неволею треба було за плуг братись.

Закипiла в Чiпки у руках робота. Найняв плуг, волiв, зорав поле, засiяв, заборонив; зiйшло – як щiтка! У косовицю став за косаря – викосив дванадцять копиць сiна. Є чим овечок узиму годувати. Настали жнива – мiсячноi ночi жне. Розгорювався десь на десять рублiв; купив у заiжджого цигана стару кобилу; звозив хлiб, поставив у току: отакi скирти понавертав!

Дивуються люди, що Чiпка до хазяйства такий удатний! А Чiпка, дивись, уже й хлiб вимолотив, сама солома стоiть – завалив увесь город ожередами.

Радiе Мотря. Коло тiеi корови, як коло дитини, ходить. Ось i телятко знайшлося. І молоко свое, i сир, i маслечко. Чого ще? Є для себе, е й для людей. Продае Мотря молоко глечичок по глечику, складае копiйку до копiечки. Настягалася рублiв на кiлька грошей та к Рiздву справила Чiпцi парубоцьку одежу: купила добру сиву шапку, червоного пояса, чоботи добрi юхтовi.

Ось знову весна-красна. Чiпка так i припадае до хазяйства. Рано встае, пiзно лягае, – та все в полi та в полi. Хоч не дуже радiе, та й не журиться: за роботою нiколи. Сам на себе, на свою працю всю надiю покладае. Припадае до того поля, наче закохався в його… Не тiльки в будень – i в свято…

– Чого се ти, сину, так унадився в те поле, що й у недiлю не посидиш дома? – питае Мотря.