Хіба ревуть воли, як ясла повні?

– Пу-у-сти… пу-у-сти-и! – закричала дiвчина, пручаючись. Вiн ii ще мiцнiше пригортав, поки вона, випручавши руку, не мазнула його по виду…

Тодi вiн випустив.

– Ну, та й удрала ж, – аж закрутило в носi! – каже вiн, скривившись.

– А чого ж ти лiзеш, безстиднику? Рад, що саму дiвчину застукав на полi, то вже й лiзе!.. – каже вона. А в самоi очi – так i смiються, так i грають!

– Дурна ти… хiба що?

– Як що? Он, послинив… ве-е! – та й стала витирати рукавом щоку.

– Не одкусив же, – смiеться Чiпка.

– Ото б добре, якби одкусив… Тодi б я тобi очi видрала.

– Якби подужала.

– Тодi б побачив…

Розмова знов унишкла. Вона кудись геть-геть дивилася, а вiн – на неi. Повiнув вiтрець; розiрвав димчасту хмарку, що застувала сонце; воно з-пiд неi виплило в своiй пишнiй красi й обдало iх хвилями блискучого свiту, наче гарячим золотим дощем осипало. Жита зашамотiли, пiднiмаючи догори своi похиленi колоски.

Дiвчина прямо глянула Чiпцi в вiчi; якраз стрiлася з його очима та, спустивши вниз довгi й густi вii, запитала:

– Де ти був, що так довго тебе не видно було? чому ти сюди не приходив?

– Нiколи було, – не признаеться Чiпка, а сам собi подумав: чому я ii не зустрiчав тут?

– Що ж ти робив? – вона йому.

– Коло хазяйства…

– А в тебе земля ще де е?

– Нi, нема.

– А хата е?

– Є.

– А батько та мати? брати та сестри?

– Одна мати.

– Де ж ти живеш?

– У Пiсках. А ти де?

– Тобi навiщо?

– А ти ж мене питала…

– Нащо ж ти розказував?

– Скажи хоч: як тебе зовуть?

– Так, як хлiб жують…

– Чия ти?

– Батькова та материна…

– Чудна ти!

Вiн прилiг грудьми на землю, пiдпер свое лице обома руками пiд щоки та пильно-пильно дивився на неi.

– Чи ти справдi налагодився мене з’iсти?… Чого ти витрiщив очi?

– Бо хороша дуже…

Вона осмiхнулася, навела на його своi чорнi очi – гладила ними, вабила…

– Іди вже собi додому… Чого ти прийшов?… ковтнуть хоче! не дав вiнка доплести…

– Нащо ж ти побила?

– Чого ж ти лiз, безстиднику? Геть собi!.

Вона зареготалася молодим та дзвiнким смiхом, мов хто срiбло розкотив по золотiй тарiлцi.

Не вспiв Чiпка пiдняти голову, коли чуе, щось гукае: «Галю!.. Галю!.. Галю!..»

Дiвчина кинулась, стрепенулася. Чiпка дивиться то на неi, то в той бiк, звiдкiля вчувся голос.

– Хто то? – питае вiн.

– Не знаю! – промовила вона.