Хіба ревуть воли, як ясла повні?

 – Що ж то воно за лев?

– Звiр такий… Цар над звiрами…

– Цар?! Так ото той цар!! А нестеменний тобi цар! Уже, мабуть, що тiльки вiн не скаже, то кожен послухае. Бо де його такого страховища не послухати?!

– А звiсно. На те вiн i цар, – одмовляв чоловiк.

– Та, мабуть же, вiн i здоровий дуже, сильний?

– Авжеж сильний: сильнiше вiд усякого звiра!

– Як же його ловлять такого? – пита Грицько.

– Як? Звiсно – якось-то ловлять… прирозумiли якось – коли, кажеш, держать у хатi.

– Його, мабуть, один наш цар тiльки й зможе пiймати; а нашому братовi – не сiкайся! – каже Грицько.

– Так! цар тобi ловитиме, – увернув дядько Остап. – Пошле таких, як ти… от i лови!

– А як покуса? як з’iсть?!

– То що, що з’iсть?

– А як я не хочу?

– То голову зiтнуть…

– Та як же його таке пiймати, коли на його й глянути страшно… Вовк який, – та й того боiмося… а то ж таки таке страховище, Господи!

– Царевi до того дiла немае. Сказано: лови! то й лови…

– А що ж у нас нiде такого не чутно, щоб ловилося?

– Та воно у нас не водиться.

– А де ж воно водиться?

– Десь за морем.

– А хiба й за морем е земля?

– Бог його знае. Видно, е, коли цей звiр з-за моря…

– А чого ж старi люди кажуть, що за морем уже землi немае, а тiльки три коти… на них i земля держиться…

– То, може, воно там, мiж тими котами, й водиться! – одказав третiй чоловiк. Розмова на цiм обiрвалася.

Ішли вже заробiтчани мовчки, нога за ногою, кожен сам – з своею думкою.

Вийшли з мiста в поле на битий шлях.

Тут уже iншi речi клопочуть Грицькову голову; iншi думки захоплюють його серце.

Серед широкого й просторого степу, рiвного як долоня, над котрим носився тiльки буйний вiтер та чорний ворон коли-не-коли скрикував над головою, прорiзуючи дзвiнко обвiтря своiм дужим крилом, або степова чайка кигикала, з купини на купину злiтаючи, мов за дiтками плакала мати, – тут йому думка розмальовувала картину за картиною… То перед його очима виводила обстави городського життя, бучного, шумливого, клопiтливого.

Усе те ревло та клекотiло, як вода в прiрвi, й лякало його своiми розкошами, бiганиною, вигуками та викриками. Заквилила чайка – й разом перенесла його думку на село, в тиху сiльську хатину, нагадала про жiнку, про дiток… Жiночка така маленька, чепурненька, швиденька, – усе в неi до ладу якось не тiльки в хатi, а й у роботi: швидко вона повертаеться, дiло горить у неi в руках, – чисто, гладко… Дивиться вiн на ii роботу, а самого жаль бере, що вона так працюе.