Хіба ревуть воли, як ясла повні?

– І порядки якi тепер настали?! Що воно за порядки?… Свiй свого у неволю правторить… Старшина козацтво унiвець повернула… Усi землi посiла… Недаром у пiснi спiвають: «Ой, дуки ви, дуки, позабирали ви нашi степи й луки!..» А тепер на них чужими руками роботизну справляють… Ой, не так колись було в нас, на Сiчi, у нашому козацькому краi! Усi рiвнi, усi вiльнi… Сьогоднi ти отаман, а завтра – я! А землi – скiльки хоч… Ори, сiй, жни, де любiшу мiсцину вибереш… Сказано: воля!.. А тепер?… тепер що?… Скажiть менi: до чого це йдеться?!.

Нi! немае добра… немае – та вже, мабуть, його нiколи й не буде! – додасть, як гвiздком приб’е, та й замовкне.

Люди слухають, похнюпившись. Іншi – потилицю скребуть…

Трохи згодом, оддихавши, Мирiн знову розчинае:

– З ляхами-панами ми билися, рубалися, вставали, як один чоловiк… Навiщо? На те хiба, щоб нас нашою ж старшиною побито, у неволю повернено?! Це на те й вийшло: нашим салом та по нашiй шкурi! Ну, й носiть ii, здоровi, поки ще цiла… поки не здеруть… А через вiщо все? Усе через те, що кожне само про себе дбае… Братове лихо – чуже лихо! Немае едностi – чорт мае й волi! А якби гуртом забрали коси, та шарконули всю кропиву… От би – так! Чого дивитись? Косiть, кажу! Косiть, а то гiрше буде!.

.

Отак не раз i не два вигукуе було, розпалившись, п’яненький Мирiн своiм сусiдам, як посходяться де на гулянку, пiд недiлю або пiд свято.

Пiщани слухають, мiркують… Дехто з давнiших хлiборобiв i заспорить з Мироном: як i в старину добра та ладу не було, а були тiльки бучi, колотнеча та сваволя.

– Що ми тодi од ляшнi та од татарви наруги прийняли! Що ми терпiли вiд турка та вiд москаля!.. Та часом i свiй брат запорожець, як, було, убереться в хату, то й ладаном не викуриш… Розор був!

– А тепер? а тепер?? – кричить Мирiн.

– А тепер – що? Тепер, спасибi боговi, хоч тихо… У нас i хлiб е, й скотинка прибувае, й захист безпечний… Живемо, як i люди!

– Живете? – кричить Мирiн. – Нидiете, а не живете! цвiтете… Та постiйте, постiйте трохи.

Буде й вам те, що ведмедiвцям! Попомнуть i вам боки, як подiльцям!.. Тодi знатимете: чи живете, чи нi! Побачите… Видно вже, вiдкiль вiтер вiе…

– Поки хвалько нахвалиться – будько набудеться!

– Бевзнi! нiкчемники!.. пеньки головатi!! – закричить на остатку Мирiн та й затихне…

Тi, що недавно виселились звiдкiль-небудь до вiльних Пiсок, потягнуть руку за Мироном. Почнуть на всi боки кастити теперiшнi порядки, а найбiльше панiв.