Хіба ревуть воли, як ясла повні?

Мати синовi: так i так – оте й те казав батько. У Івася аж смiх пробiг по лицю. Рае мати синовi Мотрю. А в сина давно вже серце он як тiпаеться, як де зустрiнеться з Мотрею.

Порадились отак; поблагословив батько з матiр’ю святим хлiбом Івана; важко здихнув старий; мати заплакала – i вирядили старостiв до Кабанця.

Кабанець добре знав старого Мирона, знав Марину й рiд Маринин. Все люди чеснi, роботящi, не волоцюги, не п’яницi. Чого ще?

– Як знаеш, дочко! – каже Мотрi.

А Мотря стоiть коло печi та в запiчку колупае.

Почервонiла, розгорiлася – ще краща стала, нiж була.

– Як мати скажуть… – одмовляе батьковi.

– А що, стара? – Кабанець своiй жiнцi. – кажи ще ти!

– Та що ж менi казати? Марина жiнка добра… Мирiн трошки крутенький… Та хiба iй з Мироном жити?… А Іван парубок – хоч куди!

– Ну, то й будьмо сватами! – одказав Кабанець старостам.

Пов’язали молодим руки, поблагословили iх святим хлiбом з сiллю. Вернувся Іван з великою радiстю: принесли старости обмiнений хлiб в батькову хату.

Через два тижнi повiнчали молодих.

Зажив Іван Гудзь з своею молодою дружиною тихо та мирно, люб’язно – спокiйним хлiборобським життям. Землю паше, добро складае. Мотря порядкуе з свекрухою в хатi. Живуть – як мед п’ють… А тут уже й дiтки пустилися. Породила Мотря за три роки трьох синiв, як соколiв. Є бабi на старiсть утiха й забавка! А хлоп’ята справдi вдалися – нiвроку: один Максим, другий Василь, а третiй Онисько – здоровi, червонощокi, повнi! Радiло серце батькове та материне, на iх дивлячись; радiла й стара Марина, гойдаючи онукiв… Один тiльки Мирiн на все чогось понуро дивився… Одначе й вiн частенько садовив на колiна до себе Максима – i, поки дитина забавлялася його здоровенними сивими усами, вiн йому розказував грiзнi приповiстi про давнi чвари…

Од тих переказiв сiчова кров голосно загомонiла у серцi малого онука.

Максим полюбив дiда бiльше батька, матерi; прийшлись йому до вподоби його розкази страшнi, а iнодi й смiшнi; полюбились йому дiдовi вичити – розумнi, правдивi, добрi… Уподобав i дiд свого цiкавого й моторного онука. На крайнiм порозi життя оддав старий свое, лiтами та негодами побите, серце малiй дитинi! Старiсть побраталась з молодiстю, – молодiсть прилипла до старостi. Жили одним життям; тiшились однiею втiхою; сумували одним сумом… Старий сiчовик натхнув свою душу в молодесеньку душу онука!

IX.