Хіба ревуть воли, як ясла повні?

Жуки притихли… Посунулись назад трохи… Мирона не видно… Мирiн пiд шарпанину десь дiвся…

А генерал, мов по командi, викрикуе:

– Земля моя!.. i ви моi!.. i все мое!!.

– Брехали твого батька сини, та й ти з ними! – хтось йому зсередини.

Як хто приском кинув на вельможного! Пiдскочив до лави, зацiдив по уху переднього, той аж стовбура став; закричав на звощика; пхнув у повозку жида, що вже давно вертiвся коло повозки; вскочив сам – i тiльки курява встала…

Крайнiй пiдвiвся, покректав, пiдняв з землi шапку, почухав за ухом i обiзвався до товариша:

– Оце так!.

. Оце поздоровкався!!!

– Чом ти йому зубiв не полiчив? – загомонiли кругом, з усiх бокiв…

– Еге… чом! Коли вiн – бiси його батьковi – не вздрiв звiдкiля i вихопився!..

– Чому ж ти його хоч на повозку не пiдсадив? – жартуе хтось зсередини.

– Тому, що за твоею спиною не ховався! – одказав з обидою крайнiй.

– Зате ж вiн тебе й охрестив, що ти наперед лiзеш!

– Охрестив!!.

о-го-го!.. го-о, го-о!.. То справдi – охрестив!.. – регоче громада.

З того часу крайнього прозвали Хрещеником: Хрещеник, та й Хрещеник.

– Та буде вам! годi! – гукав чоловiк з чорними усами, а з сивою, як лунь, головою. – Є чого реготатися!.. Кажiть краще: що робити?

Регiт затих. Громада загомонiла:

– Та ми й до Киева… ми й у столицю… ми до самоi царицi!.. Що це за напасть? Де ця проява вирискалась?…

Приходять до Мирона радитись: що робити, як би краще…

– Чи не з’iздили б ви, Мироне, в столицю розвiдати… Що це за причепа така звiдтiля вирвалася? Чи не перепросили б там кого?

– Щоб я iздив? Щоб я просив?? – закричав Мирiн не своiм голосом.

 – Та краще я всю свою сiм’ю пiд турка виведу! Легше в бусурманськiй землi зогнити, – нiж у себе дома, в панськiй неволi, пропасти…

Громада пiшла вiд Мирона нi з чим, мiркуючи та сумуючи…

Зажурився й старий сiчовик. Не iсть, не спить… «Син… онуки… своя кров… свое добро… земля… худоба… усе, усе в неволi!.

.» Так шептав старий, по двору ходячи. Не знае, де мiсце знайти!

Коли це – одного вечора пропав старий. Немае ночувати, не приходить уранцi, не йде обiдати; не вертае й надвечiр… Де вiн? Де старий сiчовик Мирiн Гудзь?… Чи не бачили? чи не чули?… – Нiхто нi чув, нi бачив. – Переходить день; минае другий, третiй… як крiзь землю провалився! Марина – плаче. Син – сумуе. Невiстка – як з хреста знята.