Хіба ревуть воли, як ясла повні?

Де той i страх дiвся?!

– Ми все, усе покидаемо!.. дочиста усе!.. грунти, й хати, й худобу… пiдемо шукати iншого краю… кращоi сторони… волi!!

Гвалт, лемент такий – аж у дзвiницi гуде.

Козаки тим часом стали одрiзнятись. Повиходили з гурту та й потягли додому жiнкам хвалитись, що iх тепер нiхто не займе, бо вони й дiти iх довiку вiльнi.

Зосталися на цвинтарi однi генераловi. Довго вони гвалтували, кричали, що от зараз же таки все покидають та й пiдуть… Генерал давай iх утiшати, що тепер вони йому непотрiбнi, що вiн iх не буде насильною роботою морити – на панщину ганяти…

– Ви менi давайте оттого й того, по скiльки там, та платiть чинш за землю, а там – живiть собi, як самi знаете! Менi з вами не жити: мое мiсце в столицi… Що слiд, оддавайте Лейбi: вiн у мене на хазяйствi зостанеться…

– Служилем ясновельможному пану, – увернув Лейба, перегинаючись, – з малих лят i бенде служiць до коньца мего жiця.

– Вем, Лейбо, вем! ти естесь шляхетни жид, – одказав генерал.

– Так пристаете? – обернувся знову до громади.

– Щоб ми платили за свою землю?… Щоб ми давали… За вiщо?! Нi зроду-вiку! – закричала громада.

– Як знаете… Коли не хочете платити, я вас пожену на панщину… Даю вам день – подумати: що для вас зручнiше… Чуете? Пiслязавтрього щоб я знав!

Та й поiхав собi. На цвинтарi пiднявся гвалт ще бiльший… Усi викрикували, що покидають… З тим i розiйшлися.

Правда, деякi, гарячiшi, – душ, може, з десять – позабирали торби на плечi та й потягли шукати вiльноi сторони… А решта – зосталася.

Куди його? як його? Воно б то й тягу дати, п’ятами накивати, – та як глянуть вони на своi хати, садочками закрашенi, на своi засiянi поля, що зеленiють навкруги села; як згадають, як бiля них, мов бiля дитини, своi руки ходили; як здумають прощатись з старим гнiздом, де, мовляв, i вилупився й вигодувався, зрiс i посивiв, – з батькiвськими могилами… Шкода iм стане рiдноi сторони; страшно невiдомоi, темноi, як нiч, будущини… Та й зосталися – до слушного часу!!

Приiздить генерал.

– А що? як?

– Та ми вже вам, пане, дамо, чого треба, – тiльки не зачiпайте нас!

– Добре, хлопцi! добре! Так би давно… Покiрливе телятко двi матки ссе.

От вам на могорич! – Вийняв золотого, подав крайньому.

Лейба крутився коло пана, не знав, з якого боку пiдступити. Генерал помiтив.

– Що тобi, Лейбо, треба? – питае.

– Нех ясновельможни пан бендзе ласкав, – жеби хлопi не едней горальнi не будовалi, не теж жадней карчми не тржималi!

– Та ще, слухайте – ось що.