Хіба ревуть воли, як ясла повні?

Натомiсть, помiж зеленою гущавиною колючих груш, плакучих верб, темно-зеленоi вишнини, бiлiли чепурнi мазанки, з трьома вiкнами, з пiдведеною червоною глиною призьбою, всерединi – з присiнками, з хижею, а часом, i з кiмнатою. І тини скрiзь калачиком позаплетенi, де-где й з острiшком; i ворота – там i там дощанi; а коло ворiт, мов сторожi, виглядали на шлях довгошиi журавлi…

Мироновi нiчого того не довелось бачити. Як косою, скосила його думка про неволю. Захирiв старий, згорбився, скарлючився… та й умер останнiй сiчовик без одного року ста лiт.

X. Пани польськi

Бiда, кажуть, не сама ходить, а з дiтками. Перший раз вона затесалась у Пiски з генералом. А так – рокiв, може, через десяток – як з неба впала серед Пiсок вiстка, що генерал умер, а генеральша iде з синами на село жити.

Пiщани спершу не вiрили. Чого вона сюди приiде? Що вона тут забула? Чого тут не бачила?… Та тодi тiльки пойняли вiри, та й то ще не зовсiм, як понаiздили в Пiски бородатi кацапи. Генеральша, перш нiж сама приiхала, заздалегiдь понасилала з батькiвщини прикажчикiв.

Лейба тодi, одпасшись на панському добрi, пiшов на пiднiжний корм…

Понаiздили новi прикажчики та зараз кинулись одбирати мiсце для панських покоiв. Дивились, обдивлялись, мiряли, розмiряли, – та звелiли Блiщенковi та Мотузцi виселитись аж на вигiн. Тi, як почули – руками й ногами! Та трохи не наложили головами… Так вони мусили все свое добро покидати, кинули сiм’ю та й змандрували…

Пiщани таке побачили та й зажурилися. Встала перед iх очима iх будуща доля – сумна, заплакана, без волi, без радостi… з батогом у руках!

Дожидати страшного страшнiше, нiж його переживати.

«Що буде? Що завтра буде?…» – кожен думав, лягаючи. А тим часом на сьогоднi роботи було доволi: кацапи розкидали Блiщенкову та Мотузчину хату… На завтра – заложили натомiсть палац. Десь понабували й дерева: такого понавертали, що пiщани аж жахалися… На пiслязавтрього загадали чоловiкам тее дерево обтiсувати. Забрали чоловiки сокири, пiшли обтiсувати…

Незабаром i вродились, як з землi виросли, великi рубленi палати, аж у дванадцять горниць, з погребами пiд низом, з бляшаною покрiвлею.

Дивувались пiщани, що така озiя стоiть серед села, оторочилась iх низенькими хаточками. А палац справдi виглядав далеко краще, нiж пiщанська невеличка церковця. Оже вони ще бiльше – не то здивувалися, не то перелякалися, як увечерi бородатий прикажчик ходив вiд хати до хати – загадував, щоб на завтра жiнки були той палац мазати.