Хіба ревуть воли, як ясла повні?

– Гляди справдi: чи ти, бува, не вляпалась у того жучка, що так заступаешся?

– А хоч би й так… Чим не чоловiк?

– Що це з тобою?! Чи вiн тобi рiвня? Твого батька сама цариця вiтала, приймала. Пiсками жалувала… А вiн – що? Може, його батько в гайдамаках був!.. Харциза! дiгтярi! П-ху-у!

– Яке менi дiло до його батька? – одказувала дочка, вже йдучи до себе в хатину.

Через день Саенко знову в Пiсках.

– І стида й сорома немае, й честi! Я йому спину показую, а вiн щодня… Сказано: з хама не буде пана! – каже розгнiвана генеральша.

Отже, хам таки свого доiздився. Раз дочка призналась матерi, що вона хама покохала, а хам ii покохав, i обое разом просять у матерi «благословенiя».

– З ким? з ким??. – закричала генеральша, мов хто шилом шпигонув ii. – З дiгтярем?!! Та рука б менi одсохла!

– Ну, як знаете… Не хочете, – ми й так поберемося… Бог з вами: ви не моя мати, я не ваша дочка!

Як почула таке генеральша, як заллеться сльозами…

– Чи я ж гадала, чи я дожидала, щоб моя рiдна дитина так мое серце вразила?

Щось з мiсяць iшла баталiя.

А далi – бачить генеральша, що дочки не переможеш, – ще, не дай господи, всьому роду наробить сорому, – взяла та й поблагословила.

Весiлля не справляли: генеральша нездужала…

Повiз Саенко свою молоду жiнку до себе в Китайку, – та не повiз посагу…

Зосталася генеральша сама собi на хазяйствi. Недавно була сiм’я велика, було так весело, гарно; а тепер – нiкому нi розважити, нi розiгнати суму. Старша дочка десь далеко в Московщинi; середня тягаеться по всiх усюдах за полком, а менша, хоч i недалеко, так же краще ii не бачити! Не так ii, як ii «мазепи», без котрого вона ступня не ступить.

Генеральша довiку не простила дiгтяревi того, як вiн осмiлився зневажити «честь» ii старинного роду, – побратись з ii дочкою!

Довелося генеральшi на старостi лiт самотою свiтом нудити. А й старiсть же ii вподобала! То була суха, а то ще дужче висохла; аж згорбилась, аж мов понижчала; голова – сивим срiблом блищала…

Будинок великий – а нiкого нема! Йдеш на однiм кiнцi, – на другiм ступнi одгукуються… Аж сум бере! Обняв сум та нудьга й генеральшину голову.

Вiд суму й генеральськi голови не заховаються. Сама не знае вельможна – що робити. Хоч би чим трохи одвести свою самотню душу, погрiти одиноке серце. Старе серце завжди шукае, де б його погрiтися, кому б його посвiтити на прощання своiм погаслим свiтом… Генеральша до людей давно охолола. Люди самi шукають тепла та свiту. Де свiт, там i тепло.