Повне зібрання творів

А якщо в тишi своеi любовi я чув, що вони розмовляють, я зневажав змiст iхнiх слiв, розповiдi про чайники або хвороби, знаючи, що сенс речей полягае не в предметi, а в дii. Отой, що повагом усмiхаеться, немов даруе себе… а той, хто нудиться, не знае, що це наслiдок страху або вiдсутностi Бога. Отже, я дивився на них у тишi своеi любовi.

А проте важке плече моря, яке навiть не цiкавило людей, пронизувало iх повiльними i страшними рухами. Траплялося, що корабель пiднiмався вгору, а потiм неначе провалювався. Корабель тодi тремтiв усiм корпусом, здаеться, трiщали всi шпангоути, немов вiн уже розпадався, i, поки тривало це розмивання реальностi, люди припиняли молитися, розмовляти, годувати грудьми немовлят i рiзьбити щире срiбло.

І щоразу сухий, наче блискавка, хрускiт пронизував наскрiзь увесь дерев’яний корпус. Корабель немов падав у себе, загрожував репнути на всiх стиках, його трощило, i людей охопила ненастанна блювота.

Отож вони збилися докупи, мов у хлiвi, що трiщить з усiх бокiв, над ними моторошно гойдались олiйнi лампи.

Я сказав iм, боячись, щоб вони не пiддалися страху:

– Нехай тi з вас, хто працюе зi срiблом, вирiзьблять менi джбан для води. Нехай тi, хто готуе страви для iнших, ревно вiзьмуться до роботи. Нехай здоровi пiклуються про хворих. Нехай тi, хто молиться, заглибляться в молитви…

А тому, кого, блiдого, я побачив зiпертим на балку i хто слухав крiзь грубi дошки заборонену пiсню моря, я сказав:

– А ти йди в трюм i порахуй мертвих баранiв. Інколи з переляку вони душать один одного.

Вiн вiдповiв менi:

– Господь мiсить море. Ми пропали. Я чую, як трiщать головнi шпангоути корабля. Вони не повиннi подаватись, бо це рама й каркас. Такi самi й пiдвалини планети, яким ми довiряемо нашi будинки, i ряди оливкових дерев, i нiжнiсть рунних баранiв, що повiльно жують увечерi Божу траву. Добре перейматися в домi оливами, баранами, стравою i любов’ю. Та погано, коли сам каркас завдае нам мук. Коли вже зроблене знову стае працею. Як-от тут, де те, що мае мовчати, бере слово.

Що станеться з нами, якщо бурмотiтимуть гори? Я вже чую це бурмотiння й нiколи не забуду…

– Яке бурмотiння? – перепитав я.

– Пане, колись я жив у селi, збудованому на затишнiй спинi пагорба, мiцно утвердженому на землi з ii небом; у селi, створеним, щоб тривати, i воно тривало. Цямрини наших криниць, пороги наших домiв, вигнутi краi наших фонтанiв аж блищали – так часто з них брали воду i так часто на них ставали.