Повне зібрання творів

Але однiеi ночi щось прокинулось у наших пiдземних пiдвалинах. Ми зрозумiли, що земля пiд нашими ногами почала жити й мiситися. Вже зроблене знову ставало працею. Ми злякалися. Ми боялися не так за себе, як за предмети наших зусиль. За те, чому ми вiддаемо себе в життi. Я рiзьбяр i боявся за дивовижний срiбний джбан, над яким я працював уже два роки. Я вiддав йому два роки невсипущоi працi. Хтось тремтiв за своi ворсистi килими, якi ткав iз радiстю. Щодня вiн розгортав iх на сонцi. Вiн пишався, що вiддав якусь частину своеi загрубiлоi плотi за цю хвилю, що видавалася спершу глибокою водою.

Дехто боявся за посадженi оливи. Думаю, нiхто з нас не боявся смертi, а всi ми переживали за речi дрiбнi та безглуздi. Ми з’ясували, що життя не мае сенсу, якщо його мало-помалу не вiддавати. Смерть садiвника не шкодить дереву. Але, якщо ти загрожуеш дереву, тодi садiвник умирае двiчi. Серед нас був старий оповiдач, що знав найгарнiшi казки пустелi. Вiн ще й прикрашував iх. І знав iх лише вiн, бо не мав синiв. Тодi, коли поповзла земля, вiн тремтiв за бiдолашнi казки, яких уже нiхто нiколи не зможе розповiсти. А земля й далi ворушилась i мiсилася, почав наростати i опускатися високий охряний приплив. Невже, по-твоему, можна вiддати себе, щоб прикрасити приплив, який повiльно котиться i все поглинае? Що можна збудувати на цьому руховi?

Будинки пiд його тиском повiльно подавалися, а внаслiдок майже невидимого скручування сволоки зненацька розривалися, немов вибухали пороховi бочки. Або ж стiни починали двигтiти, аж поки раптом розвалювалися.

А тi з-помiж нас, хто вижив, утратили своi значення. Тiльки оповiдач збожеволiв i всякчас спiвав.

Куди ти ведеш нас? Цей корабель зазнае трощi разом iз плодами наших зусиль. Крiм того, я вiдчуваю, що час бiжить марно. Я вiдчуваю, як бiжить час. Вiн не повинен отак бiгти, бути таким вразливим, а повинен змiцнювати, надавати зрiлостi й старити. Мало-помалу вiн повинен зiбрати витвiр. Але що вiн надалi змiцнюватиме, хто виживе з нас i хто лишиться?

VI

Я був серед свого народу й думав, що вже годi чомусь вiддавати себе, бо немае нiчого стабiльного, яке тривало б протягом поколiнь, i думав про час, що тече тодi марно, наче пiсок у пiщаному годиннику.

Але треба збудувати велику скриню, щоб зiбрати те, що лишиться вiд них. І воза, щоб везти ii. Адже я шаную передусiм те, що тривае довше за людей. А отже, я рятую сенс iхньоi вiддачi. Й будую велику дароносицю, якiй вони довiрять усе, що мають.