Повне зібрання творів

Отже, моi люди мали потребу в часi, бодай задля того, щоб зрозумiти дерево. Щоб сiдати щовечора на сходинцi порога перед тим самим деревом iз тим самим гiллям. І тодi дерево мало-помалу розкриватиметься.

Адже якось увечерi коло багаття в пустелi один поет просто розповiдав про дерево. Моi люди слухали його, хоча багато з них бачили у своему життi тiльки верблюжу колючку, карликовi пальми та терни. «Ви не знаете, – казав вiн iм, – що таке дерево». Як людина мае купатися в повiтрi, як короп мае купатись у водi, так i дерево мае купатися в ясностi.

Адже, врiсши в землю корiнням, доторкнувшись гiллям до зiрок, дерево – це шлях обмiну мiж зорями i нами. Дерево, народившись слiпим, розгортало серед ночi своi могутнi м’язи, йшло навпомацки вiд одного муру до другого, заточувалося, i ця драма вiдображена в його покрученому корiннi. Потiм, пробивши собi вiкно до сонця, воно вискочило пряме, мов колонна, i я був присутнiй, ставши вбiк, як iсторик, пiд час рухiв його перемоги.

Чудово контрастуючи з вузлами, створеними, щоб iз бiльшою силою скручуватись у домовинi, дерево розвинулось серед спокою, розпростерши широку, наче стiл, крону, стiл, за який садовили сонце, годуючи його молоком самого неба, подаючи йому руками богiв.

Я бачив, як щодня на свiтанку дерево прокидалося вiд верхiвки до основи. Таж на ньому повно птахiв. Удосвiта вони починали жити й спiвати, потiм, тiльки-но сходило сонце, дерево пускало своiх мешканцiв у небо, наче старий добрий пастух, мое дерево-дiм, мое дерево-замок, що стояв пустим аж до вечора…

Отак розповiдав поет, i ми знали, що слiд довго розглядати дерево, щоб воно народилося навiть у нашiй душi.

Кожен заздрив тому, хто нiс у своему серцi ту масу листя i птаства.

– Коли, – запитували воiни, – коли закiнчиться вiйна? Ми теж хотiли б зрозумiти що-небудь. Настала пора розвиватися й нам…

Якщо хто-небудь iз них ловив маленьке пiщане лисеня й мiг годувати його з рук, то годував його, а iнколи ще й газелей, коли тi наважувалися пiдiйти, щоб не вмерти, i пiщане лисеня щодня ставало йому дедалi дорожчим, бо обростало шовковистою шерстю, хитрiшало, а надто потребувало харчу, i ця потреба ставила вкрай владнi вимоги до пiклування з боку воiна.

Вiн тiшився марною iлюзiею, нiби зможе передати тваринцi щось вiд себе, неначе лисеня було живлене, сформоване i збудоване його любов’ю.

Потiм одного дня лис утiкав у пiски, покликаний любов’ю, яка одразу спустошувала серце людини.