Повне зібрання творів

Ти милувався призахiдним сонцем щоразу, коли хотiв бачити його…

– Одного дня я бачив, як сонце сiло сорок чотири рази!

А трохи згодом ти додав:

– Знаеш… коли страшенно сумно, я люблю дивитись, як сiдае сонце…

– Отже, того дня, коли сорок чотири рази сiло сонце, тобi було страшенно сумно?

Але Маленький Принц не вiдповiв.

Роздiл VII

П’ятого дня, знову-таки завдяки баранцевi, менi розкрилася таемниця життя Маленького Принца. Зненацька, без вступу, немов пiсля довгих мовчазних роздумiв, вiн запитав:

– А якщо баранець iсть кущi, то iсть i квiти?

– Баранець iсть усе, на що натрапить.

– Навiть якщо квiти мають колючки?

– Так, навiть квiти, якi мають колючки.

– Тож навiщо тодi колючки?

Я не знав. Я тодi щосили намагався вiдкрутити один надмiру затягнутий болт авiацiйного мотора. Я мав чим перейматися, бо аварiя, як я бачив, виявилась надто тяжкою, а мiзернi рештки питноi води спонукали боятися ще гiршого.

– Навiщо ж колючки?

Маленький Принц, поставивши запитання, вже нiколи не зрiкався його.

Мене дратував неподатливий болт, i я бовкнув, аби сказати що-небудь:

– Тi колючки – непотрiб, це лише злоба, притаманна квiтам!

– Ох!

Та, помовчавши, Маленький Принц злiсно кинув менi:

– Я не вiрю тобi! Квiти кволi. Наiвнi. Вони заспокоюють себе, як можуть. Думають, нiби страшнi своiми колючками…

Я не вiдповiв. Саме тодi я казав собi: «Якщо цей болт i тепер не пiддасться, я виб’ю його молотом, i вiн розлетиться на друзки».

Маленький Принц знову урвав моi роздуми:

– Тож, ти думаеш, квiти…

– Та нi! Нi! Нiчого я не думаю! Я бовкнув казна-що. Я переймаюся серйозними речами!

Маленький Принц приголомшено глянув на мене:

– Серйозними речами!

Вiн дивився на мене, як я з молотком у руцi i з чорними вiд мастила пальцями нахилився над предметом, який видавався йому гидким.

– Ти розмовляеш, як дорослi!

Вiд цих слiв я засоромився. А вiн, не знаючи жалю, додав:

– Ти все плутаеш… усе змiшуеш!

Маленький Принц справдi дуже роздратувався i струснув пiд вiтром золотавим волоссям:

– Я бачив планету, де жив один червонопикий добродiй.

Вiн нiколи не нюхав жодноi квiтки. Нiколи не дивився на зорi. Нiколи нiкого не любив. Нiколи нiчого не робив, а тiльки додавав цифри. І цiлiсiнький день повторював, як i ти: «Я серйозна людина! Я серйозна людина!» – i вiд цих слiв аж надимався з пихи.