Визволення. Роман мілин

] пiд час шквалу, то буду щасливий вас нiколи бiльше не бачити.

– Тiльки спробуйте, – застерiг Лiнгард. – Я маю очi на бригу, юнацькi очi, що бачитимуть човен навiть тодi, коли ви брига не зможете бачити. Менi подобаються такi люди, як ви, але якщо ви дратуватимете мене, то я знайду вас i потоплю, щоб менi з мiсця не зiйти.

Зиркнувши на нього, Картер ударив об поли руками.

– Присягаюся лордом Гаррi! Але якби зо мною не було людей, я обов’язково зробив би цю спробу просто заради спорту, хоч ви так певнi своiх сил, капiтане, що могли б пiдбурити i святого до непокори.

Добрий гумор знову повернувся до нього, але, засмiявшись, вiн зразу знову споважнiв.

– Не бiйтеся, – мовив вiн, – я не втечу. Коли ж трапиться рiзанина, на яку ви, здаеться, натякаете, то обiцяю вам, що я теж буду на своему мiсцi i…

Вiн простяг руки i глянув на них.

– І ось цi руки подбають про це, – додав вiн, як i перше, безжурно розтягуючи слова.

Однак господар брига, що сидiв, спершись лiктями на стiл i закривши лице руками, несподiвано запав у роздум, такий зосереджений i глибокий, що, здавалось, нiчого не чув, не бачив i навiть не дихав.

Вигляд цiеi людини, захопленоi думами, вразив Картера значно бiльше, нiж пригоди цiеi ночi. Якби його дивний господар нараз зник з очей, вiн би не почувався нiяковiше в цiй каютi, де годинник настирливо вистукував марнi хвилини штилю, щоб потiм так само уперто вистукувати непотрiбнi хвилини шторму.

III

Постоявши хвилину, Картер вийшов на палубу. Небо, море й сам бриг зникли в глупiй задушливiй темрявi, що дедалi все збiльшувалася.

Величезна хмара мчала небом, немов шукаючи маленьке судно, а знайшовши, зачепилась i зависла над ним. Тiльки на пiвднi було видно тремтливий вiдблиск, сумний i кволий, як звиклий спогад про зоряне сяйво. А на пiвнiч, немов доводячи неможливе, на темному тлi неба ще чорнiший клапоть визначав смугу страшного шквалу, що насувався. Миготiння на водi зникло, i незриме море лежало нiме й тихе, нiби нагло вмерло з жаху.

Картер нiчого не бачив. Вiн почував, що навколо нього сновигали люди, чув у темрявi тихий шепiт, наче вони переказували одне одному таемницi, важливi чи ганебнi. Нiч поглинала слова й полонила все, навiть звуки, не залишаючи нiчого, крiм несподiванок, якi, здавалося, шугали бiля кожного, готовi простягти свою жахливу таемничу руку, щоб раптом схопити за горлянку. Навiть безжурна вдача молодшого офiцера опiумних суден збентежилася в цю зловiсну хвилину.