Визволення. Роман мілин

Один чоловiк i ледi були в синьому, а другий, дуже високий – у бiлому. Стояв вiн, тримаючись за пiдпору намету. Лiнгард виразно бачив iх; вони дивилися на бриг у бiноклi, повертались один до одного, ворушили губами й, здавалося, були здивованi. Великий собака зiп’явся на бильця, пiдвiв велику чорну голову i, тричi голосно й жалiбно заскавчавши, зник. Несподiвано на яхтi всi заворушилися, заметушилися, побачивши, що iхня шлюпка пливе на буксирi за кормою незнайомого судна. Руки витяглись, показуючи пальцями в той бiк.

Хтось вигукнув довгу фразу, та з неi не чутно було жодного слова; i тодi бриг, досягши захiдного кiнця мiлини, почав плисти по дiагоналi, вiддаляючись вiд яхти. Лiнгард помiтив, як люди на кормi яхти полишили своi мiсця й перейшли до гакаборта, щоб довше бачити бриг.

Коли бриг одiйшов за милю вiд мiлини й був майже врiвнi з кормою яхти, марселi стрепенулися, реi помалу спустилися. Переднi й заднi вiтрила теж опали. Якийсь час бриг плив швидко зi згорнутими крилами. І от, гримнувши як грiм, упав на дно якiр.

Ще з хвилину корабель пiдганяв останнiми подихами пiвнiчний вiтер; прапорець на вершку щогли помалу розгорнувся i повис рiвно й непорушно, немов обтяжений свинцем.

– Мертвий штиль, сер, – сказав Шоу до Лiнгарда. – Знову мертвий штиль. Ми потрапили саме вчасно в це чудне мiсце, сер.

Якийсь час вони стояли поруч, оглядаючи землю й море навколо. Бриг стояв посерединi широкоi смуги чистоi води. На пiвнiч невисокi скелi стримiли чорними й бiлими рядами.

Малий острiвець видирався з води, наче чотирикутна башта якоiсь затопленоi будiвлi. Цей острiв був миль зо двi вiд брига. На схiд берег був низький, укритий зеленим лiсом, облямований темними манговими деревами. У цiй темнiй лiснiй окрайцi був рiзко окреслений прохiд, нiби вирiзаний гострим ножем. Вода в ньому блищала, як срiбло. Лiнгард показав цей прохiд Шоу.

– Це вхiд у те мiсце, куди ми йдемо, – мовив вiн. Шоу пильно подивився на нього.

– Я гадав, що ви йшли до цiеi яхти, – промурмотiв вiн здивовано.

– А! Яхта, – замислено сказав Лiнгард, дивлячись на порiзаний берег. – І зненацька тупнув ногою. – Я вiддав би все свое майно i на додачу кiлька днiв життя, якби менi пощастило до вечора витягти ii.

Вiн заспокоiвся i знову став пильно вдивлятися в берег. Зсередини входу, з-за стiни лiсу, незриме вогнище безупинно викидало чорнi й важкi клуби густого диму, що пiдносився, неначе кручена колона, у ясну блакить неба.