Визволення. Роман мілин

Лiнгард наслухав на кормi iхнiх тихих голосiв. Вони здiймалися й спадали в меланхолiйному ритмi; iнодi дiвчина скрикувала чи то з болю, чи то з гнiву. Тодi Лiнгард спинявся. Тяжке зiтхання линуло до нього з безмежноi ночi. Уважнi зорi оточували самотнiй бриг, кидаючи свое сяйво крiзь цiлковите безгомiння на мовчазне море. Лiнгард знову починав ходити по палубi, бурмочучи до себе.

– Белараб – найбiльше для цього пiдходить. Тiльки там, де вiн живе, можна шукати допомоги. Ех, якби менi побачити старого Йоргенсона.

Цей Йоргенсон знав те, що було колись, i жив серед людей, якi думали тiльки про сьогодення, не пiклуючись про завтра i забуваючи про вчора. Власне кажучи, вiн нiколи не жив серед них; тiльки часом показувався бiля них. Жив вiн десь у тубiльному кварталi, з тубiльною жiнкою, в тубiльнiй халупi, що стояла посеред загородженого клаптя землi, де росли дерева iндiйськоi смокiвницi. В домi були тiльки горщики, циновки, оригiнальна рибальська сiть на двох пiдтичах[39 - Пiдтичi – кiлки, що на них розвiшують невiд.

] й маленька скринька червоного дерева з замком i срiбною пластинкою зi словами: «Капiтан Г. К. Йоргенсон. Барка «Дика Троянда».

Це нагадувало напис на надгробку. «Дика Троянда» вмерла, а з нею вмер i капiтан Г. К. Йоргенсон. Суворий, мовчазний, пiдiймався вiн пiд час обiду на борт якогось торговельного судна, що завертало по дорозi. Прислужник, китаець або мулат, не чекаючи на наказ, похмуро ставив йому тарiлку. І коли морськi купцi, галасуючи, збиралися на вiдкритiй верандi, навколо лискучоi батареi з пляшок i склянок старий Йоргенсон з’являвся немов iз дна моря, пiдходив, трохи хитаючись, i пив iз першоi-лiпшоi склянки.

– П’ю за всiх… Не треба стiльця, – кидав вiн i ставав позаду товариства, безмовний i сумний, немов той раб, що обслуговуе бенкет. Тiло мав худе, як i в бiльшостi старих людей, а дух його заглибився у спогади далекого минулого; тiльки довжелезний кiстяк його жив далi, немовби зроблений iз залiза. Руки в нього тремтiли, та очi були ще гострi.

Всi думали, що вiн докладно знае, як гинули колись якiсь великi люди i таемничi експедицii. Та був вiн, очевидячки, невдаха, хоч i гадали, що знав дивнi тайни.

Цей могутнiй кiстяк, одягнений у злинялу пару синього шевйоту, без будь-якоi бiлизни на тiлi, якимось чудом животiв. Часом, коли йому пропонували роботу, вiн проводив англiйський корабель протоками Рiо. І щоб забезпечити себе, казав капiтановi:

– Вам не треба лоцмана: тут можна пройти, заплющивши очi.