Визволення. Роман мілин

Всю нiч Лiнгард розмовляв iз Гассiмом. Зорi над iхнiми головами сунули зi сходу на захiд, немовби величезна рiчка дiамантiв. Іммада слухала, часом стиха вигукуючи, а часом притаiвши дух. Один раз вона навiть заплескала в долонi: вже розвиднялося.

– Тебе зустрiнуть наче батька в цiй краiнi, – сказав Гассiм.

Важка роса вкрила приладдя, й мокрi вiтрила чорнiли на блакитi неба.

– Ти будеш батьком, що дае нам добру раду…

– Я буду вiрним другом i хочу, щоб ти поводився зi мною так само – i не бiльше, – сказав Лiнгард.

 – Вiзьми свiй перстень.

– Чого ти зневажаеш мiй дарунок? – спитав Гассiм, сумно всмiхаючись.

– Вiзьми його, – сказав Лiнгард. – Вiн i так завжди буде мiй. Хiба я зможу забути, що ти перед смертю думав про мою безпеку? Перед нами ще багато небезпек. Ми часто будемо розлучатися, щоб краще простувати до спiльноi мети. Коли ж ти й Іммада потребуватимете допомоги, засилай до мене посланця з оцим перстнем i, якщо я буду живий, то все для вас зроблю. – Вiн глянув на блiдий свiтанок.

 – Я поговорю з Беларабом по щиростi, як це робимо ми, бiлi. Хоч я нiколи й не бачив його, але я дужий. Белараб повинен допомогти нам звiльнити твою краiну, а коли ми одвоюемо ii, я подбаю, щоб вiн не обманув тебе за це.

Гассiм узяв перстень i схилив голову.

– Нам час рушати, – мовив Лiнгард.

Та вiн почув, як хтось помалу тягне його за рукав. Озирнувшись, побачив Іммаду, що тулилася лобом до його сiроi сорочки.

– Не треба, дитино моя! – мовив вiн тихо.

Сонце поволi зiйшло над «Берегом Притулку».

Вагання згинули. Людина й корабель, працюючи в злагодi, вiдразу знайшли свою дорогу до синього берега. Сонце було ще на пiвдорозi до свого вiдпочинку, коли бриг заякорився на вiддаленнi гарматного пострiлу вiд затишного гаю, на тому мiсцi, де за останнi сто рокiв, а може й бiльше, жодне судно бiлоi людини не наважувалося пристати. Лицарi щастя, рокiв iз двiстi тому, безперечно знали про цю стоянку, бо були нетямущi й над мiру вiдважнi.

Коли ж правда, що духи померлих прилiтають на тi мiсця, де живучи грiшили й дiяли, вони побачили б, як бiлого баркаса на вiсiм весел спрямовував засмаглий, бородатий чоловiк, iз капустяним листом на головi й пiстолем за поясом, як вiн обминав чорний мул, продираючись крiзь силу скрученого корiння й шукаючи проходу.

Минали бухту за бухтою, а човен помалу сунувся, немовби дивовижний водяний павук, що мав довгасте тiло й вiсiм тонких нiг.