Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994

У працi над демонтажем iмперii не можна мати анi крихти вирозумiння чи якогось до неi милосердя: бiльшовицька система, в якiй прийшов до влади люмп, злочинний елемент, той самий «грядущий хам», прихiд якого в Росiю передбачив письменник Федiр Сологуб ще перед першою свiтовою вiйною, вчинила страшну наругу над народами i iх святинями, вiдняла вiру в Бога, засобами постiйного страху здеградувала людську особистiсть, фiзично винищила понад пiвста мiльйонiв людей, вбила господаря землi, саму ж землю спустошила, а в душi колишнiх громадян вселила орду покори й байдужостi, зробивши iх тихими рабами, якi вдовольняються iжею.

Украiну нинi проголошено незалежною державою. Але ту державу треба ще побудувати. І це мають зробити компетентнi люди.

Мое робоче мiсце за письменницьким столом, там я компетентний. Я глибоко переконаний, що без високоi лiтератури жодна держава не може стати цивiлiзованою.

Став я полiтиком тiльки тому, що сьогоднi все е полiтикою, зокрема поряднiсть i авторитет. Нинi ж у парламентi повиннi працювати досконалi спецiалiсти. Думав, що обраний 1 грудня 1991 року Президент Украiни розпустить згодом теперiшнiй парламент, i я до самого скону працюватиму для незалежноi Украiни в дiлянцi лiтератури i просвiти.

Якось ми з Богданом Горинем iхали в одному купе до Киева. Як завжди емоцiйний, вiн пiд час розмови вигукнув майже розпачливо: «Живемо, Романе, в унiкальний для Украiни час. І все забудеться! Ну, не все, а найцiкавiшi деталi. Хто iх зафiксуе? Нема кому, нiхто не мае часу!» Тодi менi подумалося, що зроблю це бодай частково я, оскiльки вправу письменницьку маю, до того ж, завжди знаходився i знаходжусь до сьогоднi в епiцентрi полiтичних i лiтературних подiй.

Та хай не потерпае мiй читач, що зараз почну викладати свою бiографiю, хоч така егоцентрична спокуса весь час мене дiймае: кожен мемуарист, а я ось несподiвано для себе самого ним стаю, хоче у спогади вкрапити найбiльше свого власного.