Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994

4

На початку жовтня 1990 року, коли розпочала роботу Друга сесiя Верховноi Ради УРСР, на нинiшньому Майданi Незалежностi, а тодi ще на площi Жовтневiй, несподiвано не тiльки для столицi Украiни, а й для всього цивiлiзованого свiту виросло шатрове мiстечко голодуючих студентiв. Сталося те, що мусило статися в народi, який прокинувся вiд вiковiчноi рабськоi сплячки i почав боротися за незалежнiсть: на поле битви вийшла молодь.

Вiдчайдушний i рiшучий студентський чин засвiдчив, що украiнська нацiя жива i мае шанс на перемогу. Старше поколiння, до якого належу i я, винесло на авансцену полiтичноi боротьби проблему самостiйностi Украiни, проте самоi незалежностi не могло б здобути власними силами: iдеi «батькiв нацii» залишаються умоглядними i вмирають разом з носiями тих iдей, якщо iдеi не знаходять вiдгуку й пiдтримки серед молодi.

Народна Рада чекала якоiсь реакцii вiд суспiльства на власну дiяльнiсть, усвiдомлюючи, що без вiдповiдноi популярностi своеi полiтичноi позицii не зможе втриматися в боротьбi з таким чисельним i сильним ворогом як комунiстична бiльшiсть у Верховнiй Радi. Щоденних пiкетувань i вигукiв «ганьба КПРС» виявилося замало.

Проте аж такого зриву не сподiвався нiхто.

Студенти, по-вiйськовому зорганiзованi, розклали своi намети на викладеному мармуровими плитами майданi бiля пiднiжжя громiздкого й потворного за своiм архiтектурно-скульптурним вирiшенням монстра – пам’ятника Ленiну, оточеного чавунними фiгурами муравйовських карателiв, якi цiлилися з гвинтiвок у бiк Софiйськоi площi, а тепер – у голови дiтей.

Голодуючi виклали своi вимоги Верховнiй Радi й особисто Леонiдовi Кравчуку, вимагаючи вiдставки Голови Ради Мiнiстрiв – вихованця Брежнева i Щербицького – Вiталiя Масола, повернення народовi награбованого комунiстичною партiею майна, впровадження закону про вiйськову службу на Украiнi, – i залягли на безтермiнове голодування, яке в разi вiдхилення студентських вимог мало закiнчитися смертю молодих героiв.

Мене пройняла тривога.