Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994

Цi горе-вченi методично розколювали унiверситетськi науковi сили на два ворожi табори, один з яких залишався у програшi i, будучи, власне, мозком найвищого навчального закладу в Галичинi, розсмоктувався, розбiгався або ж, вiдмовляючись вiд своiх принципiв, пристосовувався, а його мiсце займала дипломована чернь, яка послiдовно перетворювала храм у стiйло.

Метода витравлювання справжнiх наукових сил у професорсько-викладацькому станi прямо накладалася на студентство: у групах брали верх вискочки i парвеню; вони, запевнивши собi офiцiйну пiдтримку комiтету комсомолу, буквально зацьковували тих студентiв, якi прагнули знань i, уникаючи показушноi громадськоi роботи, гибiли в бiблiотеках.

iх звинувачували в безiдейностi, в iндивiдуалiзмi, в провину ставили iм навiть iхнi знання, якi, мовляв, вiдiрванi вiд соцiалiстичноi дiйсностi, приносять народовi тiльки шкоду; юних подвижникiв науки ганьбили на комсомольських зборах i врештi-решт жорстоко з ними розправлялися. Пiсля вбивства Ярослава Галана сотнi студентiв Львiвського унiверситету були виключенi, заарештованi або ж духовно зламанi привселюдним каяттям у грiхах неiснуючих.

Серед перших виключених з унiверситету опинився i я, й завдячую тодiшню свою трагедiю, яка, зрештою, в силу сприятливих для мене обставин життевою трагедiею не стала, людинi, котра свiдомо зруйнувала у собi храм душi. Я довго вважав того пiдлого однокурсника найтяжчим своiм ворогом, проте нинi, не прощаючи йому нiчого нi на макове зерно, вбачаю в ньому жертву деморалiзуючоi бiльшовицькоi системи, яка засобами страху й обiцянок нищила в людинi засади порядностi, виховувала безжальнiсть i кар’еризм, спотворювала сумлiння, висмоктувала до останньоi краплини честь i випльовувала потiм на смiтник, нiби жуйку.

Моя унiверситетська драма детально змальована, майже без вимислу, в автобiографiчнiй повiстi «Зупинись, подорожнiй!» («Спрага»), яку я написав 1965 року, а опублiкував повнiстю аж 1991-го в книжцi «Бо вiйна – вiйною».

Мiй ворог в нiй мае прiзвищем «Панчишин», i я так й надалi називатиму його – не з милосердя чи незручностi: мае ж вiн, напевне, дiтей i внукiв, котрi не виннi в грiхах батька й дiда.

Я взагалi волiв би цю тему обминути, не буду ii й заакцентовувати (про те все мiй читач, якщо дуже захоче, дiзнаеться з повiстi), та зовсiм замовчати не можу – то частина мого, та й не тiльки мого, життя. Не накликаю на грiшникiв помсти – кличу до спокути.