Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994

Обiцяю танцювати з усiма дiвчатами по черзi. Англiйську мову вивчаю для того, щоб ii знати. Курс розколов «Панчишин», який у кожному галичаниновi вбачае ворога радянськоi влади…

Я побачив на обличчях присутнiх глузливi посмiшки, я вигравав бiй, i якби пiд кiнець свого виступу не кинув самим дияволом пiдказаноi фрази: «Який грiх, який злочин ти покриваеш своею мерзенною поведiнкою, „Панчишин“?», може б, усе щасливо обiйшлося, та пiсля моеi реплiки схопився з мiсця наш курсовий куратор викладач Федiр Неборячок i, обiзвавши мене скритим ворогом народу, поставив пропозицiю «Панчишина» на голосування.

Проте курс своею бiльшiстю проголосував проти мого виключення. Тодi Неборячок i «Панчишин» почали викликати на середину аудиторii кожного, хто голосував «проти», й запитували, чи хоче вiн учитися в унiверситетi. Пiсля такоi обробки всi, крiм трьох, проголосували «за». Залишилися зi мною Іван Денисюк, Сергiй Пущик i Ганнуся Сива. Їх теж виключили. Тiльки Івана Денисюка як iнвалiда вiйни потiм поновили.

Всi розiйшлися, а я сидiв i не хотiв нiкуди йти: не мав бажання бiльше жити, всi моi мрii в один момент згасли. Не вийшов з аудиторii теж i академiк Возняк. Вiн сидiв за столом бiля кафедри i далi заперечливо похитував головою, нiби осуджував ганебне судилище, якого ще не бачила досi альма-матер… Вiднинi вона бачитиме ще не таке: будуть тут виключати десятки студентiв, будуть тут i арештовувати, буде тут потiм каятися сам професор Рудницький, а доцент Василь Лесик, який напам’ять вивчив курс лекцiй з «Вступу до лiтературознавства» i впродовж десяткiв рокiв патетично виголошував iх, не мiняючи й слова, скаже професоровi крилату фразу, яку пам’ятають в унiверситетi й донинi: «Михайле Івановичу, якби в те, що ви написали, загорнути оселедця, то ним отруiвся б навiть пес».

Зазначмо, що Рудницький знав чотирнадцять мов i був найкращим знавцем захiдноевропейськоi лiтератури…

Академiк Возняк, перед тим як вийти з аудиторii, сказав менi: «Якщо ти любиш Украiну, то все зроби для того, щоб залишитися в нiй».

Я потiм написав скаргу на несправедливе судилище першому секретаревi комсомолу Михайлову. Була створена комiсiя, i менi дозволили вiдвiдувати лекцii. Та ненадовго. «Панчишин» органiзував запит про мене в коломийське НКВД, звiдки прийшло повiдомлення, що мiй брат репресований, в чому я в своiй бiографii пiд час вступу до унiверситету не зiзнався.

Мене викликав до себе ректор Савiн i наказав назавжди залишити стiни унiверситету.