Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994

Дивувалась зима…

До унiверситетськоi лiтературноi студii належали тодi, крiм ii керiвника Дмитра Павличка, – Ростислав Братунь, Василь Колодiй, Григорiй Глазов, Микола Петренко, Галина Леонченко, Володимир Лучук (найоригiнальнiший на той час поет-новатор), Григорiй Печенiвський, Георгiй Книш, я, а на пiдходах з’явилися Роман Лубкiвський, Роман Кудлик, Дмитро Герасимчук, Михайло Косiв, Нiна Бiчуя… Остання, правда, – оте зарозумiле дiвча з довгим до пояса русявим волоссям – незалежно i гордо косувала очима на поетичну рать, що збиралася в 114-й аудиторii, поолiмпiйськи зверхньо не сприймаючи наших традицiйних соплiв, i зухвало бомкала перед нами кольоровим м’ячиком: не знала, бiдолашна, що незабаром сама прийде до нас i нiде вiд нас не зможе вже подiтися, та назавжди залишиться самотньою зi своiм оригiнальним i неприйнятним у нашiй заполiтизованiй i сентиментальнiй читацькiй громадi – модерним стилем…

Гай, гай – косяки золотих i срiбних, бiльших i менших рибок гасали, метушилися в заплавах бiля берега змiлiлоi за час радянськоi посухи лiтературноi рiки i не смiли, не могли iще вирватися з них у замшiле русло, по хребтi якого повiльно i сонно пливла протрухлявiла мистецька галера, на кормi якоi сидiли й куняли за життя вiджилi класики галицького культурного процесу – письменники Михайло Яцкiв i Денис Лукiянович, художники Іван Севера i Григорiй Смольський, вченi Іларiон Свенцiцький i Михайло Возняк, композитор Станiслав Людкевич i ще багато-багато знаменитих дiдуганiв, якi пристосуватися до нового життя не вмiли, а тому нiчого або майже нiчого не творили; за штурвалом стояв колись доволi здiбний, а тепер до всього збайдужiлий Петро Козланюк, лоцманами на цiй галерi служили меценат молодих письменникiв, але затрачений на спекулятивнiй публiцистицi красень Юрiй Мельничук та закiнчений цинiк Петро Інгульський, про якого говорили, що для того, аби публiку розсмiшити, вiн ладен рiднiй мамi в очi плюнути, а барменом працював невтомний i винахiдливий знавець галицького полiтичного життя, водно захмелений енциклопедист з потрощеним хребтом Тарас Мигаль.

І тiльки Ірина Вiльде, вiчно енергiйна й мудра жiнка, яка увiбрала в себе всi галицькi достоiнства i грiхи, сидiла окремiшньо на палубi iз закоченими на ногах камашами i, спустивши ноги у воду, дивилася в наш бiк, терпляче очiкуючи, поки золотi i срiбнi рибки зважаться нарештi вийти в русло i всi зберуться бiля ii нiг.